Все почалося з пошуку натхнення…

Все почалося з пошуку натхнення. Старе Натхнення узяло довгострокову відпустку, спакувало валізу і звалило на Багами ще в ті буремні часи, коли я була одинадцятикласницею. І ніяке Натхнення помолодше не бажало займати його вакансію. Я ще той примхливий роботодавець: сьогодні пишу, завтра не пишу. Сьогодні дивлюсь на youtube балет, завтра безпробудно сплю, а прозу писати… Одним словом, зачехлила письменницьке перо з приходом у своє життя Великої економіки, Нездорового Цинізму та усіляких поточних негараздів під спільною назвою “Кохання та інші неприємності”. Дебет з Кредитом справно сходився на парах з обліку, баланси йшли, цинізм (якщо не подобається вам це слово – замініть реалізмом, а хочете – сарказмом, ці терміни у мене чомусь поруч ходять) займав своє місце в моїй суперечливій натурі, а з коханням і так все зрозуміло. Аа, ну ще інтернет. Чому я не знайшла в однокласниках своє Старе Натхнення, не додала його в друзі й не попросила повернутись – не знаю. “Хто зрадив раз тебе – не вір тому ніколи, бо із брудного джерела води не п’ють ніколи”. Мабуть, саме тому. Раз моєму Натхненню на Багамах краще – вперед і з піснею. Прийде нове.

А світ мінявся. Планета все літала навкруги Сонця, функціонуючи у режимі “день-ніч-день-ніч”, все більше гектарів лісів вирубували злі дяді без екологічної освіти (зате із підприємницькою жилкою), все більше тон твердих побутових, хімічних та біологічних відходів безвідповідально скидалось у річки, все більше видів тварин і рослин щоденно і скурпульозно переписувалось із зелених сторінок Червоної Книги на червоні. Гольфстрім, кажуть, зупинився, глобальне потепління на носі, громадяни Майя наробили шухеру і половина населення планети готується до грудневого Кінця Світу. Між іншим, не забудьте 20 грудня 2012 року все ж таки зізнатись у коханні своїй пасії. Ну про всяк випадок.

Я теж мінялась. Прив’язаність до музики як до найкращого і найвірнішого друга зростала з кожним днем. Прив’язаність до людей природньо виникала, але мала властивість болісно закінчуватись. Колись було боляче втрачати найближчих. Зараз – вечір депресивної музики, а на ранок вже й забула. Душа черствіє. Страшно? Не сказала б. Швидше нормальний життєвий процес. Потроху відходить у минуле мій юнацький максималізм, і зустрінься я зі самою собою семирічної давнини – ми б поскандалили із-за своїх же принципів. Бійка була б кривава, із зламаними кінцівками та образливими словами одна одній. Мабуть, тому й проза легко писалась. В мені переважали мрії, сподівання, віра у краще… Тоді я ще просто була дитям. Зараз пишеться важче. Комок реальності висить на душі. У книжках завжди чомусь простіше й легше, ніж у житті. Коли намагаєшся сісти й продумати прекрасну love-story, неодмінно згадуєш власні історії, переживання і чомусь не можеш себе пересилити написати щось схоже на ту солодку брехню, якою завалені соціальні мережі.

Натхнення поїхали на Багами, а Цинізм приїхав. Нізвідки. З білетом в один кінець. З двома валізами. Після того як він приїхав, рейси в Нізвідки відмінили, і він тут лишився. Він не проявляється назовні, зате його повно всередині. З кожною маленькою чи великою невдачею, що лишала шрами всередині. Його не описати словами, зате його відчуваєш, і з кожним роком все глибше. А може, просто не хочеться виливати його назовні?

Як я переїхала в Ужгород і що з цього вийшло

Життя настільки несподівана штука, що часом дивуєшся, шокуєшся, а потім взагалі боїшся про це думати. Живеш собі сьогодні в зоні комфорту із певним чином налаштованим ритмом життя, а завтра повідомляєш рідним, близьким, ансамблю і роботодавцю, що ти вже спакувала половину чемоданів і через три тижні ти приступаєш до роботи в Ужгороді. Спочатку люди роблять вигляд, що недочули або неправильно зрозуміли, потім здивовано перепитують. Потім всі люди діляться на дві кардинально полярні категорії: одні тиснуть руку, вітають і кажуть, що я умнічка, другі кричать на всю вулицю, що я нестерпна, покидаю їх напризволяще і взагалі надумала собі казна що. Перші, як ви зрозуміли, менш страждають егоїзмом і нав’язливим бажанням впорядкувати чуже життя.

Потім була ніч у поїзді. Прокидаєшся вранці, бачиш за вікном гори – і розумієш, що то уже надовго.

Ужгород зустрів мене рясним дощем, а це, самі знаєте, до грошей. Невелике місто, яке має свій характер. Такий різносторонній, багатонаціональний. Достатньо тісний, але водночас милий і затишний. Зимою він був достатньо сірим і малосніжним, але зараз квітень, і я пишу цей пост, сидячи на кухні, двері на балкон відкриті навстіж, і тепле весняне повітря залітає в квартиру. З вулиці долинають звуки двору, крики дітей, які на радість не сидять вдома в планшетах, а грають у дворовий футбол. В місті зацвітає та сама сакура, якою всі приїжджають милуватись, але ще перед тим місто почало цвісти абрикосами, вишнями і зеленіти молодими листочками на деревах. Річка Уж поволі тече, теплими вечорами на набережній не знайти вільної лавочки. Вони або зайняті закоханими парочками, або таємниче опиняються в самій річці.

Я відчуваю щастя, я сповнена гармонії і весни. Мені подобається це непросте місто і мені надзвичайно любиться ним гуляти. Я ще не завжди розумію закарпатської мови, але у мене повно вчителів навкруги. І я вдячна тому, хто поруч. Бо я щаслива.

Підсумки 2014

Щось я особливо ніколи не захоплювалась підбиттям підсумків року, але десь прийшло нахтнення. Трохи часу виношувала цю ідею, прийшли півгодини втілити її в життя. Але виявилось, що то непогана річ, щоб зібрати себе докупи і згадати, хто ти, де ти і що ти.

Не буду розводити тут воду, я людина конкретна (а взагалі я тут нещодавно просоціонувалась завдяки своїй любій колезі і виявилось, що я Бальзак). Шаблон підсумків підгляділа у Івана (детальніше про це все тут).

Покупка року — iPhone
Подія року — #євромайдан і все супутнє за ним. Така собі одна велика подія, яку ми всі ще переживаємо.
Амплуа року – скандальна і склочна баба.
Стан року — хочу виспатись
Країна року — УКРАЇНА
Місто року — Київ
Подорож року — Болгарія, Золоті Піски (насправді я зажала пост про Болгарію для своїх блогочитачів, простіть мене)
Зустріч року — Очі в очі
Книга року — “Манюня” Наріне Абгарян
Фільм року — “Інтерстеллар”
Мультфільм року – “Frozen”
Серіал року — Scandal
Гра року — 2048
Напій року — кава. Ібо кожен ранок. Ну і сидр.
Людина року – ну загалом вона є.
Самопочуття року – підвищений пульс.
Музичний виконавець року – Parov Stelar
Пісня року – Parov Stelar – Hurt
Хобі року – участь у новоствореному вокальному ансамблі “Акцент” (це просто найголовніша подія).

Таким от був це рік. Непростим, насиченим, напруженим, але дякую, що він був. Я багато чому навчилась, переоцінила деякі погляди, деяких людей (у бухгалтерів переоцінка – це нормально, я вам скажу). Дякую всім причетним. Дякую всім, хто в ньому був. Дякую вам за досвід, емоції, враження. Зустрінемось в 2015 😉

Відзнака Liebster Blog Award від Олега Волощука

Найкращі в житті речі, як і годиться, стаються внєзапно. Сто років не заглядала у свій блог, аж тут мене удостоїли нагороди Liebster Blog Award, і це надзвичайно приємно, дякую Олегу Волощуку. Коротко про те, що воно таке і з чим його їдять: отримавши цю нагороду, я повинна відповісти на 11 запитань, які придумав для своїх номінантів Олег, а потім я складаю свої 11 запитань та передаю нагороду іншим 11 блогерам. Ну з усім по порядку. Спочатку мої відповіді.

1. Звідки у Вас з’явилась ідея вести блог? Як Ви познайомились з блогосферою?

Ой. То було настільки давно, що достеменно вже й не згадаю. Потреба самовираження через прозу у мене була завжди, тому створення блогу було цілком логічним.

2. Як обиралась тема для ресурсу? Чим Ви керувались, коли визначали напрямок розвитку блогу?

У мого блогу ніколи не було і не буде конкретної тематики. Виключно мої думки, переживання, враження і мої люди.

3. Чи викликає у Вас дискомфорт необхідність підтримувати блог в актуальному стані? Чи жертвуєте Ви чимось на користь написання постів?

У блозі я пишу виключно під настрій і коли є що сказати, написати, коли є чим поділитись. Я не дуже переймаюсь підтриманням блогу в актуальному стані, оскільки цей ресурс – більше для себе і для вузької аудиторії читачів.

4. Як Ваші близькі люди ставляться до Вашого заняття? Чи є розуміння з боку рідних?

Цілком адекватно. По крайній мірі, засудження чи фраз на зразок “А що це ти там написала” я ще не чула і сподіваюсь ніколи не почути.

5. Яку мету Ви переслідуєте, ведучи свій блог? Це інструмент для досягнення чогось чи просто можливість самовираження?

Платформа для самовираження.

6. Ви сова чи жайворонок? Який час доби для Вас найкомфортніший?

На даний час я сама не знаю, хто я. Засинаю рано, вранці ледь стягую себе з ліжка, коли дзвонить будильник.

7. З якими труднощами Ви стикаєтесь в процесі ведення блогу і як їх долаєте?

Найбільші труднощі – це коли у натхнення вихідний (або навіть відпустка) і ніби й є про що написати, але не пишеться.

8. Яким Ви бачите майбутнє української блогосфери? Ваша точка зору?

У нас, в українській блогосфері, все чудово. І майбутнє у неї чудове.

9. Які інструменти чи програми Ви найчастіше використовуєте в процесі блогінгу?

Здебільного стандартні інструменти wordpress.

10. Написати статтю — для Вас це задоволення чи певне навантаження? Чи отримуєте Ви «кайф» від письменництва?

Звісно, “кайф”. Разом з тим це певне навантаження, оскільки матеріал завжди потрібно вичитати, перевірити, дещо переписати. Це робота мозку, а будь-яка робота мозку – це навантаженя. Проте після завершення процесу отримуєш тільки “кайф” від проведеної роботи.

11. Ну і на завершення — стандартне запитання: яких успіхів та результатів досяг Ваш блог станом на сьогоднішній день?

Це не можна описати словами і сухою статистикою. Мої успіхи і результати можна виміряти приємними емоціями, радістю, новими знайомствами.

Тепер мої запитання, але за моєю волею вони будуть стосуватись не лише блогу, а й року, що нас лишає – 2014 року:

1. Кілька слів про себе. Те, що Ви вважаєте найважливішим. Захоплення, мрії, цілі, чесноти.

2. Ваше найяскравіше враження 2014 року?

3. Ваше найбільше розчарування 2014 року?

4. Що Вам не вдалось здійснити у цьому році і доведеться перенести на наступний?

5. Ваші джерела натхнення? Що здатне надихнути Вас навіть у найгірші часи?

6. Ви відносите себе до екстравертів чи до інтровертів? Обґрунтуйте.

7. Яким телефоном Ви користуєтесь і чому?

8. Чи хотіли б Ви щось змінити в своєму житті, якщо так – що саме і чому?

9. Чого, на Вашу думку, не вистачає Вашому блогу?

10. Ваші плани на майбутнє Вашого блогу?

11. Ваші плани на Ваше майбутнє?

А тепер звучить урочистий марш і я оголошую тих, кому я передаю естафету Liebster Blog Award (ну навіть якщо і по другому разу, ну подумаєш):

1. Оля Врублевська

2. Оля Супрун

3. Костянтин Москалець

4. Оксана Скоц

5. Андрій Лундяк

6. Іванка Вакуліч

7. Ігор Іващенко

8. Чарівна незнайомка

9. Ігор Воробус

10. Дмитро Прокопчук

11. Оленка Совин

Чекатиму з нетерпінням на ваші відповіді 🙂

Знаєте, що я от зараз роблю?..

 Знаєте, що я от зараз роблю? Не знаєте і навіть не здогадуєтесь. А я намагаюсь тут зібрати себе докупи і усвідомити, звідки в мені взялось стільки комплексів, сформувалось стільки стереотипів і виникло стільки упереджень в голові по відношенню до протилежної статі. В чому я права, чому не права (бо про те, що я неправа, мені періодично нагадує два найкращих друга цієї ж протилежної статі, що становить у відносному вираженні 66,67% моїх найкращих друзів, до думки яких я із 90% ймовірністю прислухаюсь).

Знаєте, що я от зараз роблю? Я намагаюсь відчайдушно сформулювати, що саме мене тривожить, що саме не подобається, за що переживаю і взагалі зачєм цей пост. Перебираю в голові думки і намагаюсь вивести себе на корінь проблеми, але все плутається і на центр зла не виходиться. Мабуть, все почалось тоді, коли людина, яка мала б стати найголовнішим чоловіком мого життя, покинула мене як бездомного цуцика, напризволяще долі. І як показало життя, діти – вони часом не потрібні, як сміття, як кістка в горлі. Ну й що, що твої. Ну й що, що як краплини води схожі. Відчепись від мене, гнида, і не лізь в моє життя. Рости собі. Живи собі. І знаєте, в цьому сіль. Страх повторення долі для своїх ненароджених дітей. Страх підпустити до себе. Небезпідставний страх циклічності життєвих історій. Підсвідома недовіра, страх вкотре бути обманутою і покинутою.

Знаєте, що я от зараз роблю? Ні, я не розклеїлась. Але я й далі буду збирати своє внутрішнє докупи, і мабуть цей процес займе у мене все життя.

Мережеве, задушевне.

Часом в мережі можна знайти багато чого цікавенького. Часом можна знайти чудову прозу, прочитавши яку, я розумію, що на цю тему я краще не напишу. Тому просто поділюся з вами знайденим, задушевним і торкаючим за душу. Взяла тут

“Я точно не знаю, почему нам себя так мало, почему для удовлетворения необходим как минимум ещё один человек. Я также не знаю, почему этому не учат детей в той же школе, ведь от сраных бабочек в животе никуда не деться. А вы — не девочки, вы — дамы, самостоятельные личности, не голодные, не замёрзшие, но на всякий случай с интимной депиляцией и в «парадном» нижнем белье, в любой момент готовые раздеться. Двухчасовые сборы, разъедающий волосы лак, ломающие ноги каблуки, декольте — это ты для себя, и правда, чего же они так пялятся? Ты ведь не хочешь ничего менять, у тебя столько планов, амбиций, а в семье придётся на какого-то там «него» тратить время. Потерять себя боится красавица.
Потерять себя, пойдя на любую уступку: не буду первой звонить, пусть он докажет, что любит; не стану первой мириться, пусть он покажет, что осознал свои грехи. Правда, зачастую терять-то нечего — ценного и грамма нет, и никто из них не думал о том, что в «нём» можно не потерять, а найти.
А я… что я? Я не то чтобы имела право советовать или учить. Мне просто грустно бывает порой наблюдать за сотней «нечётных» в вагонах метро. Пусть в этом метро не читают Набокова, верёвочки не связаны и маме не доказано, но я делю на двоих одни наушники с сорокалетним мужчиной, который искренне пытается найти плюсы в моей «бессмысленной Земфире», и я точно знаю, что он именно тот.
О счастье обычно либо с завистью, либо жалко, либо в нём тонут от мыслей до самых кончиков пальцев ног. Вот и мне не с чем сравнить его, кроме как с трудовой недели пятницей или с одиннадцатым классом, когда долгий, тернистый путь уже пройден, а выходить ещё не пора, торопиться не нужно, и заслужен, оправдан каждый твой вздох. И ни одна из написанных песен о любви не обо мне, поют-воют самые одинокие, я же ничего ему не говорю: мы едем в наш дом, по дороге купим ужин и вместе уснём. Разве нам нужно это обсуждать? Нам молча, без труда, удаётся в этом тонуть.
Знаю, так много пособий, гидов по «отношениям» было издано.
Знаю, что он не помнит мой любимый цвет, сколько дней вместе, имена моих подруг, а ещё он снова мой крем для лица втирал в свои ноги и на другую полку обратно поставил.
Знаю, пусть он и молчит, но и я нарушаю разные из установленных им когда-то правил. Но не выжимаю подушки по утрам, а он на работе «случайно» не задерживается. Просто решаю, под «Баффи», «Доктора Кто» или «Зачарованных» сегодня мы будем ложиться.
А вам, только вам решать как в той или иной ситуации протупить, но если тебе, подруга, нравится моё спокойствие, моя улыбка, не переставай ежедневно замуж идти, мечтать, хотеть. И встретишь такого, который, когда ошибётся, то ты наверняка будешь знать, что он не со зла, случайно, вместо того, чтобы как дура, ради извинений реветь”. (с)