Все почалося з пошуку натхнення. Старе Натхнення узяло довгострокову відпустку, спакувало валізу і звалило на Багами ще в ті буремні часи, коли я була одинадцятикласницею. І ніяке Натхнення помолодше не бажало займати його вакансію. Я ще той примхливий роботодавець: сьогодні пишу, завтра не пишу. Сьогодні дивлюсь на youtube балет, завтра безпробудно сплю, а прозу писати… Одним словом, зачехлила письменницьке перо з приходом у своє життя Великої економіки, Нездорового Цинізму та усіляких поточних негараздів під спільною назвою “Кохання та інші неприємності”. Дебет з Кредитом справно сходився на парах з обліку, баланси йшли, цинізм (якщо не подобається вам це слово – замініть реалізмом, а хочете – сарказмом, ці терміни у мене чомусь поруч ходять) займав своє місце в моїй суперечливій натурі, а з коханням і так все зрозуміло. Аа, ну ще інтернет. Чому я не знайшла в однокласниках своє Старе Натхнення, не додала його в друзі й не попросила повернутись – не знаю. “Хто зрадив раз тебе – не вір тому ніколи, бо із брудного джерела води не п’ють ніколи”. Мабуть, саме тому. Раз моєму Натхненню на Багамах краще – вперед і з піснею. Прийде нове.
А світ мінявся. Планета все літала навкруги Сонця, функціонуючи у режимі “день-ніч-день-ніч”, все більше гектарів лісів вирубували злі дяді без екологічної освіти (зате із підприємницькою жилкою), все більше тон твердих побутових, хімічних та біологічних відходів безвідповідально скидалось у річки, все більше видів тварин і рослин щоденно і скурпульозно переписувалось із зелених сторінок Червоної Книги на червоні. Гольфстрім, кажуть, зупинився, глобальне потепління на носі, громадяни Майя наробили шухеру і половина населення планети готується до грудневого Кінця Світу. Між іншим, не забудьте 20 грудня 2012 року все ж таки зізнатись у коханні своїй пасії. Ну про всяк випадок.
Я теж мінялась. Прив’язаність до музики як до найкращого і найвірнішого друга зростала з кожним днем. Прив’язаність до людей природньо виникала, але мала властивість болісно закінчуватись. Колись було боляче втрачати найближчих. Зараз – вечір депресивної музики, а на ранок вже й забула. Душа черствіє. Страшно? Не сказала б. Швидше нормальний життєвий процес. Потроху відходить у минуле мій юнацький максималізм, і зустрінься я зі самою собою семирічної давнини – ми б поскандалили із-за своїх же принципів. Бійка була б кривава, із зламаними кінцівками та образливими словами одна одній. Мабуть, тому й проза легко писалась. В мені переважали мрії, сподівання, віра у краще… Тоді я ще просто була дитям. Зараз пишеться важче. Комок реальності висить на душі. У книжках завжди чомусь простіше й легше, ніж у житті. Коли намагаєшся сісти й продумати прекрасну love-story, неодмінно згадуєш власні історії, переживання і чомусь не можеш себе пересилити написати щось схоже на ту солодку брехню, якою завалені соціальні мережі.
Натхнення поїхали на Багами, а Цинізм приїхав. Нізвідки. З білетом в один кінець. З двома валізами. Після того як він приїхав, рейси в Нізвідки відмінили, і він тут лишився. Він не проявляється назовні, зате його повно всередині. З кожною маленькою чи великою невдачею, що лишала шрами всередині. Його не описати словами, зате його відчуваєш, і з кожним роком все глибше. А може, просто не хочеться виливати його назовні?