Прощавай, мій ангелок… Прощавай, моя потаємна відрада, незрима радість. Ти підтримував у мені зламну і надірвану віру в себе, ти не давав мені зійти з життєвої дистанції, звернути з неї на слизьку стежинку. Ти вмів знайти потрібні слова, вилити ними важливі думки. Ти вмів бути поруч, не будучи поруч.
Життя розводить людей. Наш перетин життєвих шляхів став уроком. Не знаю, чи для тебе. Але для мене – так. Я насправді не хочу знати, ким я була для тебе. Не раз впевнювалась, що чим менше знаєш, тим міцніше спиться по ночам. Не сняться неспокійні сни, не прокидаєшся у холодному поту і не молишся, аби все це лишалось дійсно просто жахливим сном.
Я лишаю тебе в минулому. Тобі там буде краще, повір, не думаю, що шкодуватимеш. І ні, мені не зовсім легко це зробити. Але моє серце щиро вірить, що так буде краще. Я підсвідомо навіть радію з того, що лишаю тебе у минулому. Я стомилась.
100500 разів переслуховую цю пісню. Вона відбилась у мене в свідомості.
“… най буде так, як хочеш ти, я заплатив за свій урок…” (с)
zarazko 
Читаю і по-своєму сприймаю кожне написане тут слово наче власне. Бо в кожному слові близьке мені…
І та сама пісня, яка так само мені викарбувалась в пам’яті цими самими словами:
“Прощавай, мій ангелок…”
“… най буде так, як хочеш ти, я заплатив за свій урок…”
Я майже впевнений, що у більшості людей були ситуації, у яких би слова Саші з цього посту були дуже актуальними