Дім моєї інтровертної душі

Стандартний

Справжні інтроверти з неохотою пускають когось у дім своєї душі. Це я вам говорю як інтроверт, який до надцяти років думав, що екстраверт. Аж поки не зловив себе за руку на протилежному.
5l0B64VOIxkТа знаєте, набридло. Прибираєш вдома, вилизуєш ото, порядки наводиш, думки складаєш, тараканів по місцям розсаджуєш, манію величі у ванні купаєш. А потім гості приходять. Одні гості дуже бажані, сама ж кликала, сама ж двері відкривала, і ще й з нетерпінням очікувала, коли прийдуть. Інші гості не були бажаними, але двері все рівно відкрила, бо ніби не хочеться бути негостинною.
Після гостей завжди срач, та кому я розповідаю, ви все самі знаєте. У справжніх інтровертів так взагалі фрустрація опісля відвідин, бо треба вирівняти душевну рівновагу і наздолужити час, не проведений наодинці із своєю замкнутою особистістю. А ви, безсовісні, заходите і часом навіть ноги не витираєте. Приносите за собою бруд минулих подій. Руки не миєте і хочете зачепити. В такі моменти я вас дико ненавиджу. Люто ненавиджу. Ви прийшли в дім моєї душі і поводите себе як свійські і ні разу не декоративні поросята. Навіть, якщо я вас запросила. Могли б просто не відгукуватись на запрошення.

Я вас проводжати не буду, де вихід – самі знаєте, двері потім зачиню, просто прикрийте. Все одно до кінця зараз не закриються, потрібен ремонт, а то ходють тут усілякі, а потім двері не зачиняються…

Культ Путіна

Стандартний

Я перестала читати новини у той момент, коли зрозуміла, що виснажена від всього того, що відбувається. Психологічно хотілось втекти і відгородитись від суєти й неспокою. Телевізор я й до того не дивилась, а от на певні новинні сайти довелось накласти табу. Частково не останньою причиною стала однобокість висвітлювання подій. Проте, використовуючи соціальні мережі, хочеш ти цього чи не хочеш – а про новини дізнаватись будеш.
Останнім часом всіх ключових постатей, які знаходяться на слуху, в об’єктиві стрімів та телекамер, модно записувати в агенти Путіна. Навіть тих постатей, що знаходяться по різні сторони барикад. І навіть тоді, коли такі пояснення провалюють усі логічні перевірки. Ніхто не виключає серйозного впливу цієї одіозної постаті на все те, що зараз відбувається не лише в Україні, а й на міжнародній дипломатичній арені (якщо її ще можна так називати, звісно). На даний час ми вбачаємо в Путіні головного ворога нашої країни. Але у нас ворог не один. Певне, забагато честі ми приділяємо одній персоні, оспівуючи його у пісеньках, що уже стали хітами.
Для того, щоб боротись із ворогом, про нього треба якнайбільше знати, щоб чітко усвідомлювати, з ким ми маємо справу.
Якщо коротко пробігтись по біографії – стандартне народився/виріс/поступив, комуналка, Ленінград, юридичний факультет. Там і зустрів Анатолія Собчака, який на той час був доцентом ЛДУ. Мабуть, не так просто Вовочку одразу після завершення університету відправили працювати по розприділенню в КДБ. Власне, з 1975 по 1990 Путін там і працював, а уже в 1990 році доля зводить його із тим же Анатолієм Собчаком, Путін працює під його патронажем (і тут мені згадується фраза “Случайности не случайны”). Собчак йшов догори і тягнув за собою Вовочку. А потім Вовочка набрав розгону і стрибнув вище самого Собчака: уже в 1998 році він став директором ФСБ. Встиг захистити кандидатську дисертацію, було доведено, що він її сплагіатив, але бідні росіяни досі не знають, що Вовочка підло наї набрехав. Потім внєзапненько дядя Боря (котрий Єльцин) видав “устал и ухожу”, і влада плавно перетекла в руки Путіна. Випадково? Не думаю. Працюючи директором ФСБ, явно мав достатньо компромату, щоб прибрати з свого шляху суперників за владу. Три місяці правління країною виявилось достатньо, щоб на виборах 2000 року стати законно обраним президентом РФ. В принципі, далі ви все знаєте – перший термін, другий термін, місцеблюститель Дімка, третій термін.
КДБіст лишається КДБістом пожиттєво. Всі знають, що у Путіна дві доньки, але світ не бачив їх дорослими. У ЗМІ можна знайти лиш одну фотографію старшої доньки у дорослому віці та кілька дитячих світлин. Вони навчались в університеті так, що їх жодного разу не бачили їхні одногрупники, і навіть тепер достеменно невідомо, де вони знаходяться і чим займаються. Погодьтесь, конспірація вищого рівня.
Тепер про те, що може бути корисним дня нас. 30 червня 1999 року було введено війська РФ в Чечню. Цьому передувала гучна серія підривів житлових будинків (Москва, Волгодонськ). Та й взагалі, якщо копнути в історію, давно уже там, в Чечні, було неспокійно. Але якщо коротко – вони хочуть незалежності, а Росія вводить війська для підтримання конституційного порядку (Перша чеченська війна) і для проведення АТО (Друга чеченська війна). Тоді, 30 вересня 1999 року, Путін пообіцяв журналістам, що нової війни не буде, хоча уже за місяць перед тим Чечню активно бомбардували з повітря, а якраз 30 вересня танки РФ увійшли на територію Чечні. Є свідки, які стверджували, що підриви житлових будинків у вересні 1999 року були організовані владою РФ, хоча й приписані терористам задля отримання офіційної можливості ввести війська в Чечню. Окрім усіх вибухів, які, на жаль, забрали життя до 300 людей, планувався вибух у м.Рязань, але там наполохані останніми подіями місцеві жителі і в міліцію подзвонили, і місцева міліція по гарячим слідам затримала двох підозрюваних, які у відділенні внєзапненько показали посвідчення ФСБ. А потім подзвонили з Москви і наказали хлопців відпустити. Вам цей сценарій нічого не нагадує? Ну, певне, зі мною хтось та й схоче посперечатись, що немає чого рівняти Чечню до Криму, але питання не в сценаріях. Питання в тому, що є готовність принести в жертву людські життя заради вищої мети. Хоча її вищість тут же ставиться під питання.
Ніколи не пробачу Путіну загибелі всього екіпажу підводного атомного човна “Курськ” у Баренцевому морі в серпні 2000 року. Наврядчи хтось чи щось змусить мене повірити в офіційно-нав’язувані версії слідства. Хлопців просто втопили, змусили замовчати. На той час Путін уже майже півроку як був президентом. Досі засекреченими лишаються фрагменти записки командира човна. Але краще про це дивіться у фільмі, забороненому до показу в Росії. В списку тих же трагедій – захоплення терористами театру на Дубровці у 2002 році та захоплення терористами школи в Беслані у 2004 році. Разом із Бесланом мені завжди згадується політична журналістка Анна Політковська, яка активно займалась висвітленням подій у Чечні і гостро критикувала Путіна. Вона вилетіла в Беслан одразу, коли почула новини про те, що школу захоплено. Її намагались отруїти просто в літаку. А через два роки хтось зробив подарунок президенту Путіну – її вбили у під’їзді власного будинку 07 жовтня 2006 року, в день його народження.
Путін – це не просто те слово із п’яти літер, з яким він у нас зараз тісно асоціюється в інтернет-мемах. Це людина, яка встигла створити культ своєї особистості, жорстку і підвладну лише йому вертикаль влади, яка повністю взяла під контроль ЗМІ, розуміючи, що хто володіє інформацією, той володіє світом. Це політичний лідер, який вважає розпад СРСР найбільшою історичною помилкою ХХ століття і дійсно робить все, для того, щоб її виправити, в чому ніхто в Україні уже не сумнівається. Я думаю, за ці місяці у вас була можливість поспілкуватись із друзями-знайомими-родичами з Росії і почути все про наших майданутих-радикалів-яроша. Путін береже і підтримує життєдіяльність тієї совкової системи мислення, держуправління, про яку ще не встигли забути. Йому це вигідно. Його підлеглим це вигідно. І частині росіян це вигідно. Бо ж житла власного немає, працювати немає де, зате “Крым наш”. А те, що проект Криму простим росіянам обійдеться дорожче, ніж Олімпіада, і оплачуватиметься з їхнього ж карману – про це їхня ідеологічна машина їм не говорить. Зіткнення із правдою завжди дуже болісне.
Історія вчить, що диктатори погано кінчають. Назвете мені хоч одного диктатора, який кінчив добре – з мене шоколадка. Не можу зрозуміти, чому Путін не задумується над тим, що рано чи пізно прийде кінець, і він буде доволі безславним. Він так боїться повторення нашої революції у себе, що сподівається вторгнутись в Україну, встановити свої порядки і підтримувати тоталітарний режим на теренах колишнього СРСР й надалі? Уже ні, не вийде. Після того, що пережила Україна за останні півроку, швидше ми допоможемо організувати Майдан на Червоній площі, аніж Україна ляже під Путіна. Питання в тому, хто ми для світу зараз, чи боремось ми самі, чи нас хтось все ж підтримає.

Знаки долі

Стандартний

Доверяй самому себе: каждое сердце

bbзвучит в нужной тональности.

(с)

Ральф Уолдо Эмерсон

 

Ні, ну отак живеш собі, встаєш вранці по будильнику, йдеш на роботу, попиваєш кавусю, і насправді “ничего не предвещало беды”. Ну живеш собі та й живеш, горя не знаєш. А потім щось йде не по плану. Не так, як задумано. Злишся. Сердишся. Бур-бур-бур. Бо уже наплановано, надумано й розписано. А тут, виявляється, нісудьба.
Дуже злишся. Не розумієш, чому не отримав те, чого хочеш. Але забуваєш, що раз ти його не отримав – тобі ще не час це отримати. Або тобі не потрібно це отримувати. Але усвідомлення цього приходить уже після того, як охолоне мозок й стихне вир емоцій. А доки вони бурлять – встигаєш знайти стопіцот винних і провести люстрацію онука неугодних. Це усвідомлення непросто дається. Про це легко говорити, але напрочуд важко дійсно відчути, усвідомити і повністю перестати переживати із-за того всього. Не одна година медитацій та роботи над собою. Не один день самокопання і пошуку причин в собі, в оточуючих. Не однією сльозою, врешті-решт.
Якби ж ми частіше звертали увагу на знаки долі… Часто ми хочемо щось зробити чи отримати, але життя нам перечить. А ми йдемо баранчиками напролом до цілі. І не звертаємо уваги на те, що нас намагаються попередити. Життя пробує натякнути нам, що наша одержимість певними людьми, речима, бажаннями – це зовсім не те, що нам дійсно потрібно. Іронія долі часто полягає в тому, що ми таки відвойовуємо своє, бажане. Але воно нам користі не приносить, розчаровує нас або ж, по традиції, вилазить боком.

Ми не помічаємо цього. Або помічаємо, але надто пізно. Але й тоді ми ладні шукати причину будь-де, але не в собі, не здатні зупинитись у своїх одержимих пристрастях і звернути хоч найменшу увагу на те, що відбувається навколо. Неотримане повідомлення. Неприйнятий дзвінок. Зайнята лінія. Маршрутка, що не приїхала. Випадкове слово. Випадкове зізнання. Символічна пісня у потрібний момент із динаміка радіо. Дивовижні співпадіння. Символічні сни. Випадкові зустрічі. Неочікувані зустрічі… Це неповний список.
Якби ж ми частіше звертали увагу на те, що хоче нам сказати життя, про що хоче нас попередити, застерегти…

Довіряти своїй інтуїції. Відкрити очі ширше.

Ми розбиваємось. Я розбиваюсь.

Стандартний

Одного прекрасного дня ми розбиваємось. Ми не можемо второпати, куди поділось наше звичне життя. Чуємо новини – і розуміємо, що життя не буде таким, яким воно було раніше. Бачимо танки просто під нашим населеним пунктом – і розуміємо, що якщо раніше їхні фотографії у соцмережах просто інформували нас про щось, то зараз реально споглядання продукту військової індустрії розбиває тебе.
Ми розбиваємось. Встаємо з ліжка і не можемо зібрати докупи уламки того життя, яке у нас було вчора. Щиро не розуміємо, що сталось. Куди поділось мирне небо над головою? Куди поділись важливі люди? Чи були вони важливими? Як так сталось, що ми не знайшли їх серед уламків своєї долі? Як так сталось, що ми дозволили їм взяти участь у руйнуванні себе, свого життя?

Я розбиваюсь. Я відмовляюсь жити і функціонувати за законами цього світу. Я не хочу. Я не прагну. Я не можу впихнути події, що відбуваються, у які-небудь рамки. Я марно намагаюсь відшукати логіку в цьому бардаці.
Я стомилась. Коли намагаєшся допомогти людям, гарно ставишся до них (хоч не завжди вони цього заслуговують), робиш чудові безкорисливі вчинки (бо душа хоче того), назад отримуєш лише ляпаси. І шкодуєш про наміри посягнути на першість Матері Терези.
Коли намагаєшся мирно жити в робочому колективі, допомогаєш добрим ділом, словом, по максимуму віддаєшся роботі – неодмінно через деякий час знайдеш на своїй шиї колег, які туди вилізли і звісили ніжки. Коли гарно ставишся до хлопця, який тобі подобається, ніби не вішаєшся йому на шию, але проявляєш до нього увагу, турботу і готова зварити йому борщ – йому блін це не потрібно, бо холєра його знає, що вам, мужикам, потрібно. Ви самі колись визначитесь, ні?
Я стомилась від людей. Я мрію про фріланс і можливість не бачити щоденно тих же самих і не чути про ті ж проблеми. Я стомилась бути комунікабельною, щирою і відкритою. З цього моменту я колюча бяка, навколо мене – двометровий кам’яний мур, і нехай більша частина мого оточення впаде, вилізаючи на нього. Мені зручніше за муром.

У мене завжди є я. І ми впораємось.

Вопросы легче не задать (с)

Стандартний

Часом легше не бачити. Не задавати запитань, не бажаючи почути відповідь, яка нам не подобається.
Часом легше не думати, не згадувати. Не пам’ятати. Не знати. Не цікавитись. Не чути випадково.
Часом легше вилити на себе відро реалізму, затемпературити агонією, але через тиждень вилікуватись і зажити цинізмом. Хвороби ж не проходять безслідно.

Часом легше не відчувати. Коли душа пуста і не може навіть плакати. Ні сльозинки. Часом легше жити в замкненому колі і не хотіти його розірвати. Бо так зручніше. Бо не хочеться.

Часом легше зробити по-своєму, не так, як від тебе того очікують.

***
Я в твоих руках усну и не проснусь,
Я помню как, я знаю наизусть.
И каждый раз когда приходит ложь,
Я ухожу и превращаюсь в дождь.

Целая ночь. То спишь, то не спишь.
И даже звезды ни к чему.
Простите звезды

Вопросы легче не задать.
Не хватит воздуха и сил.
Он умирал но не просил.

И я смотрю в твои глаза,
И я хочу остаться в них –
В таких холодных, не моих.

Я в твоих руках усну и не проснусь,
Я помню как, я знаю наизусть.
И каждый раз когда приходит ложь,
Я ухожу и превращаюсь в дождь (с)

Не напишу, что я скучаю…

Стандартний

Не напишу, что я скучаю. Гордыня – тяжкий смертный грех.
Но видит Бог – не совладать и выделить тебя из всех.
Ты независим, не скучаешь, порой вгоняешь в холода…
Не обижаюсь, улыбаюсь, хоть сердце ноет иногда.

Ты мил и ласков, и за внимание готова многое отдать.
Но гордость мне не позволяет тебя об этом умолять.
Боюсь в сетях твоих споткнуться. Совсем несложно, ты поверь.
Когда услышу в трубке голос – пропадаю, и мне не выбраться теперь.

Тебе зачем-то доверяю, хоть это – прямой путь к огню:
Открыла б все свои секреты, все выдала б, как на духу,
Рискнула б я открыть обьятия и утонуть в твоих глазах,
Но в тоже время опасаюсь я утонуть в своих слезах.

Ты – тот, кого не прочь я одарить заботой и согреть в ночи…
Но голова меня удержит, а сердце крикнет “Не молчи”…

Написано 05.03.2014.

largeПС. Революційна весна надихає.
ППС. Не питайте.

Прощай, мій ангелок…

Стандартний

Прощавай, мій ангелок… Прощавай, моя потаємна відрада, незрима радість. Ти підтримував у мені зламну і надірвану віру в себе, ти не давав мені зійти з життєвої дистанції, звернути з неї на слизьку стежинку. Ти вмів знайти потрібні слова, вилити ними важливі думки. Ти вмів бути поруч, не будучи поруч.
Життя розводить людей. Наш перетин життєвих шляхів став уроком. Не знаю, чи для тебе. Але для мене – так. Я насправді не хочу знати, ким я була для тебе. Не раз впевнювалась, що чим менше знаєш, тим міцніше спиться по ночам. Не сняться неспокійні сни, не прокидаєшся у холодному поту і не молишся, аби все це лишалось дійсно просто жахливим сном.
Я лишаю тебе в минулому. Тобі там буде краще, повір, не думаю, що шкодуватимеш. І ні, мені не зовсім легко це зробити. Але моє серце щиро вірить, що так буде краще. Я підсвідомо навіть радію з того, що лишаю тебе у минулому. Я стомилась.

100500 разів переслуховую цю пісню. Вона відбилась у мене в свідомості.

“… най буде так, як хочеш ти, я заплатив за свій урок…” (с)