My main person

Стандартний

My main person – це людина, про яку я думаю, коли засинаю, і про яку я думаю одразу, коли моя свідомість очухується від сну. Думки приходять доволі несвідомо, Фрейд би зацікавився.
My main person – це чудова людина, яка вперто робить вигляд, що він не вартий таких гучних титулів і що йому не можна довіряти. Хоча я самостійно роблю вибір і висновки. Навіть не знаючи всього. Just for my interest.
My main person – це моє натхнення, без черпання якого мені важко писати, працювати, дихати і співати.
My main person – це герой мого сну, де я щаслива і відчуваю себе потрібною хоч комусь. Моя доля – бути самотнім класичним інтровертом, який поперед всіх і вся пхає свою незалежність і відокремленість від соціуму. І декларувати те, що і так добре.
My main person – це той, про якого я кажу “все складно”, не знаючи думки з того боку барикад.
My main person – це ті почуття, які не нікуди не викину.
My main person – моя маленька радість.
My main person – це напрочуд спокусливий голос, від якого мурашки по шкірі, за тихий шепіт якого на вушко віддала б останнє.
My main person – це той, з ким я б проговорила всю ніч. Про життя, про людей, про війну.
My main person – це та людина, якій я не готова сказати про те, що люблю, проте до якої відчуваю ніжну прив’язаність і відданість.
Але my main person сам не знає, що він my main person, і часом незнання комфортніше за знання.

ceKkkLbYhdo

Знаки долі

Стандартний

Доверяй самому себе: каждое сердце

bbзвучит в нужной тональности.

(с)

Ральф Уолдо Эмерсон

 

Ні, ну отак живеш собі, встаєш вранці по будильнику, йдеш на роботу, попиваєш кавусю, і насправді “ничего не предвещало беды”. Ну живеш собі та й живеш, горя не знаєш. А потім щось йде не по плану. Не так, як задумано. Злишся. Сердишся. Бур-бур-бур. Бо уже наплановано, надумано й розписано. А тут, виявляється, нісудьба.
Дуже злишся. Не розумієш, чому не отримав те, чого хочеш. Але забуваєш, що раз ти його не отримав – тобі ще не час це отримати. Або тобі не потрібно це отримувати. Але усвідомлення цього приходить уже після того, як охолоне мозок й стихне вир емоцій. А доки вони бурлять – встигаєш знайти стопіцот винних і провести люстрацію онука неугодних. Це усвідомлення непросто дається. Про це легко говорити, але напрочуд важко дійсно відчути, усвідомити і повністю перестати переживати із-за того всього. Не одна година медитацій та роботи над собою. Не один день самокопання і пошуку причин в собі, в оточуючих. Не однією сльозою, врешті-решт.
Якби ж ми частіше звертали увагу на знаки долі… Часто ми хочемо щось зробити чи отримати, але життя нам перечить. А ми йдемо баранчиками напролом до цілі. І не звертаємо уваги на те, що нас намагаються попередити. Життя пробує натякнути нам, що наша одержимість певними людьми, речима, бажаннями – це зовсім не те, що нам дійсно потрібно. Іронія долі часто полягає в тому, що ми таки відвойовуємо своє, бажане. Але воно нам користі не приносить, розчаровує нас або ж, по традиції, вилазить боком.

Ми не помічаємо цього. Або помічаємо, але надто пізно. Але й тоді ми ладні шукати причину будь-де, але не в собі, не здатні зупинитись у своїх одержимих пристрастях і звернути хоч найменшу увагу на те, що відбувається навколо. Неотримане повідомлення. Неприйнятий дзвінок. Зайнята лінія. Маршрутка, що не приїхала. Випадкове слово. Випадкове зізнання. Символічна пісня у потрібний момент із динаміка радіо. Дивовижні співпадіння. Символічні сни. Випадкові зустрічі. Неочікувані зустрічі… Це неповний список.
Якби ж ми частіше звертали увагу на те, що хоче нам сказати життя, про що хоче нас попередити, застерегти…

Довіряти своїй інтуїції. Відкрити очі ширше.

Ми розбиваємось. Я розбиваюсь.

Стандартний

Одного прекрасного дня ми розбиваємось. Ми не можемо второпати, куди поділось наше звичне життя. Чуємо новини – і розуміємо, що життя не буде таким, яким воно було раніше. Бачимо танки просто під нашим населеним пунктом – і розуміємо, що якщо раніше їхні фотографії у соцмережах просто інформували нас про щось, то зараз реально споглядання продукту військової індустрії розбиває тебе.
Ми розбиваємось. Встаємо з ліжка і не можемо зібрати докупи уламки того життя, яке у нас було вчора. Щиро не розуміємо, що сталось. Куди поділось мирне небо над головою? Куди поділись важливі люди? Чи були вони важливими? Як так сталось, що ми не знайшли їх серед уламків своєї долі? Як так сталось, що ми дозволили їм взяти участь у руйнуванні себе, свого життя?

Я розбиваюсь. Я відмовляюсь жити і функціонувати за законами цього світу. Я не хочу. Я не прагну. Я не можу впихнути події, що відбуваються, у які-небудь рамки. Я марно намагаюсь відшукати логіку в цьому бардаці.
Я стомилась. Коли намагаєшся допомогти людям, гарно ставишся до них (хоч не завжди вони цього заслуговують), робиш чудові безкорисливі вчинки (бо душа хоче того), назад отримуєш лише ляпаси. І шкодуєш про наміри посягнути на першість Матері Терези.
Коли намагаєшся мирно жити в робочому колективі, допомогаєш добрим ділом, словом, по максимуму віддаєшся роботі – неодмінно через деякий час знайдеш на своїй шиї колег, які туди вилізли і звісили ніжки. Коли гарно ставишся до хлопця, який тобі подобається, ніби не вішаєшся йому на шию, але проявляєш до нього увагу, турботу і готова зварити йому борщ – йому блін це не потрібно, бо холєра його знає, що вам, мужикам, потрібно. Ви самі колись визначитесь, ні?
Я стомилась від людей. Я мрію про фріланс і можливість не бачити щоденно тих же самих і не чути про ті ж проблеми. Я стомилась бути комунікабельною, щирою і відкритою. З цього моменту я колюча бяка, навколо мене – двометровий кам’яний мур, і нехай більша частина мого оточення впаде, вилізаючи на нього. Мені зручніше за муром.

У мене завжди є я. І ми впораємось.

Прощай, мій ангелок…

Стандартний

Прощавай, мій ангелок… Прощавай, моя потаємна відрада, незрима радість. Ти підтримував у мені зламну і надірвану віру в себе, ти не давав мені зійти з життєвої дистанції, звернути з неї на слизьку стежинку. Ти вмів знайти потрібні слова, вилити ними важливі думки. Ти вмів бути поруч, не будучи поруч.
Життя розводить людей. Наш перетин життєвих шляхів став уроком. Не знаю, чи для тебе. Але для мене – так. Я насправді не хочу знати, ким я була для тебе. Не раз впевнювалась, що чим менше знаєш, тим міцніше спиться по ночам. Не сняться неспокійні сни, не прокидаєшся у холодному поту і не молишся, аби все це лишалось дійсно просто жахливим сном.
Я лишаю тебе в минулому. Тобі там буде краще, повір, не думаю, що шкодуватимеш. І ні, мені не зовсім легко це зробити. Але моє серце щиро вірить, що так буде краще. Я підсвідомо навіть радію з того, що лишаю тебе у минулому. Я стомилась.

100500 разів переслуховую цю пісню. Вона відбилась у мене в свідомості.

“… най буде так, як хочеш ти, я заплатив за свій урок…” (с)

Політично-історичне. “Учите матчасть”.

Стандартний

Я так бачу, серйозний резонанс викликало ось це. Якщо коротко, то дядько Святаш вважає Бандеру і Ко фашистами, західноукраїнці і діаспора за кордоном – чмо, східноукраїнці – няшки. На дядька Святаша пообіцяли подати в суд, нагадали про ст.110 ККУ і зробили ай-яй-яй за пропаганду розколу держави на найвищому рівні.
Окей. Дядько Святаш негарно висловився як для держслужбовця вищого рангу, не дотримався професійної етики і взагалі не няшка, бо він регіонал, а біло-сині не в тренді. Але ото ви прочитали його пост в мордокнизі і вам зовсім не здалося, що він трошечки правий?
Можливо, не всі в школі любили історію. Не всі схильні до гуманітарних наук, декого це все змушувало на уроках нудитися і думати в руслі “Ну сіравно я виросту і буду адвокатом/директором/журналістом/балериною” (потрібне підкреслити, непотрібне викреслити). Але от ви виросли, стали самостійними – і як попки повторюєте все за політичними лідерами/вискочками, які полюбляють займаютися відвертим популізмом і перекручуванням історії. Не говорячи вже про те, що цілий Майдан зібрався відстоювати, окрім усього іншого, євроінтеграцію, але підніміть руки ті, хто насправді повністю прочитав текст угоди про асоціацію з ЄС і пам’ятає, що ЄС ще нас до себе і не думало брати, а просто запропонувало ще більше прихильності, ніж було до цього, плюс деякі інші вигоди.
Насправді я мушу погодитись із Святашем у тому, що в межах України сьогодні є дві країни, і так склалось історично, географічно, але далеко не політично, бо насправді теперішні події в Україні свідчать про те, що багато кому вигідно роздмухувати громадянську війну, розхитувати стабільність і розділити Україну. Але я сьогодні не про політику, а про історію.
imagesCABUC7DUЯкщо ви хоч щось пам’ятаєте з уроків історії, то знаєте, що так історично склалось, що Україна була ласим шматочком у геополітичному плані для сусідніх держав. От не спалось їхнім правителям спокійно, все воювали, відвойовували, і як наслідок Західна і Східна Україна то були разом, то не разом, то під Москвою, то під Польщею, а часом все настільки швидко відбувалось, що важко було вловити хід подій. Само собою, коли територія знаходиться у складі певної держави, неминучою є асиміляція народу. І якщо Західна Україна була під Польщею, певна річ, що її тодішнім жителям і теперішнім потомкам будуть ближчими західні цінності, нехай часом вони і нав’язувались штучно, насильно, але явище генетичної пам’яті ще ніхто не скасовував. З цього приводу можна звернутись до наукового спадку дідуся Карла Юнга і прочитати, що він пише про генетичну пам’ять різних рас: «Звичайно, на більш ранньому і низькому ступені душевного розвитку, де ще можна відшукати відмінності між арійською, семітською, хамітською і монгольської ментальністю, всі людські раси мають спільну колективну психіку. Але з початком расової диференціації виникають і суттєві відмінності в колективній психіці. З цієї причини ми не можемо перевести дух чужої раси в нашу ментальність цілком, не завдаючи відчутної шкоди останній» (Юнг К. Г. «Проблеми душі нашого часу»).
Пройдемось по історії. 1654 рік – Переяславська угода, як наслідок – поступове збільшення на території України з роками московських військ з родинами. Три поділи Польщі (1772, 1793, 1795) – росіяни з’являються і на Правобережній Україні. XVIII ст. – заселення Південної України росіянами (частково – поміщиками, які там отримали землі від Катерини ІІ, частково – кріпаками-втікачами та старообрядцями з Росії). XIX ст. – наплив росіян у Донбас в зв’язку з активізацією важкої промисловості. ХХ ст. – організованих російською владою масових переселень росіян на місце вимерлих українців і представників інших етнічних груп після голодоморів 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років, а також після депортацій. 1941 рік – евакуація населення України в зв’язку з воєнними діями, як наслідок – неповернення українців на рідні землі. Після 1945 року – українців виселюють за межі республіки на цілинні землі, новобудови тощо, а в Україні населюють масово росіян. Заполіруємо зверху кількасотлітньою пропагандою і насадженням чужої культури.
От вам і генетична пам’ять народу. Ми не можемо, не маємо права чекати від Східної України повної підтримки курсу євроінтеграції, вона їм не близька. Для них рідніше східний курс. Для Західної України, яка тривалий час розвивалась під впливом Польщі, Австро-Угорщини і менше часу – у складі СРСР – ближчим є Захід. Тому так склалось історично, що в одній державі зараз ми не сприймаємо адекватно одне одного, у нас немає і не буде демократії і єдиної процвітаючої держави до того часу, доки у колективній свідомості населення держави на Сході одні москалі, а на Заході – бандерівці і петлюрівці. Західна Україна адекватно не хоче сприймати проросійського президента Януковича, але згадайте, що аналогічно на Сході не сприймали Ющенка. Тому в моєму баченні Україна має два шляхи: або існувати як дві різні держави, або усім колективно подорослішати на одне покоління, вибити усю дурку з голови і навчитися чути одне одного. Я не про політиків, я про народ. Наша гниюча державна система така, бо ми певною мірою самі їй дозволяємо такою бути. У нас такий бардак в державі і в головах, бо ми певною мірою самі не хочемо його прибрати. Ми вийшли на Майдан проти корупції та свавілля влади, але ми лякаємось репресій, носимо хабарі в держустанови і всюди застосовуємо “связі” для вирішення певних проблем. Олігархи і чинуші будуть наживатись на нас, доки ми самі їм це дозволяємо, керуючись нашим ментальним принципом “моя хата скраю”. Крига скресла, те, що відбувається в країні – це перші кроки до отого дорослішання, яке нам так необіхдне. Але зараз головне – не зупинитися.

ПС. Всіх охочих до дискусії прошу в коменти.

Політично-економічне. Чому все так погано і взагалі доколє ми будемо так жити?..

Стандартний

“Ви ще не вступили в тайожний союз? Тоді ми йдемо до вас…” (с) Путін

 

Ех… Пічалька одна навколо. Ви тільки подумайте: ми всі разом коштуємо 15 млрд долярів плюс знижка на газ. Акуєть. Немає меж моєму розпачу. Безплатний сир буває тільки в мишоловці, це всім зрозуміло. Тому я й чекаю інформаційної бомби, яка розірветься з дня на день, і ми дізнаємось про більш чітки мотиви Росії у цій грі, окрім аргументів Путіна, що Україна – це братська держава і він просто повинен їй допомогти. Однозначно “тема сисек нераскрыта”. З барського плеча, з чистою душею віддав чемоданчик із долярами? Одним махом руки скинув ціну на газ? Як ви думаєте, Путін дійсно лох? І я не думаю, що лох. Хоча в інтернетах де-не-де зустрічаю коментарі на зразок “Це Янукович намахав Путіна, шантажем і заграванням з ЄС видурив бабло і газ”, але не будьте такими наївними. Не може колишній зек намахати полковника КГБ (а потім він був директором ФСБ, а фірма вєніков нє вяжет, самі знаєте). Але давайте по поличкам.
imageЯка економічна ситуація в Україні зараз? Ну пєнь от ясєня, що не фонтан. Частково я торкалась цього питання у попередньому пості. Ну і ще плюс до того: валовий зовнішній борг України – більше 70% від ВВП, бюджет на наступний рік – аццтой (як і цьогорічний) . Я насправді не вірю офіційно публікованій статистиці типу “рівень безробіття падає”, “доходи бюджету збільшуються” і все таке, бо я прекрасно знаю, де беруться ці цифри і як грамотно їх намалювати, “чтоб никто не догадался”. Можливо, ви навіть самі з цим стикались: коли звільнялись з одного місця роботи і переходили на іншу, цілком ймовірно, що кадровики змушували вас спочатку на один день зареєструватись на біржі праці, а потім з біржі отримати направлення на нове місце роботи. Зате у Королевської статистика класна. За останніми чутками, казна як була пуста, така й лишилась.
Чому все так погано? Пункт перший – олігархат, пункт другий – недбале керування державними фінансами. Ці два пункта дуже тісно переплітаються, хоча й існують як окремі незалежні пункти. Олігархічні монополісти не лише витісняють середній бізнес звідусіль, вони ще й примудряються не платити податки, і в більшості наше законодавство їм це дозволяє. Тому для наповнення бюджету доять населення, малий та середній бізнес. В мінусах – бюджет. В плюсах – кармани олігархів і чинуш, які їх покривають. Економічні закони вам підтвердять, що якщо грошей немає в одному місці (казні), але вони повинні були б там бути по логіці, то нам треба пошукати їх в іншому місці, і вони точно там, бо інакше всі науково-економічні надбання світу можна викинути фтопку. Щодо недбалого керування державними фінансами… Підпункт А – Азірову 66 років, і він ні разу не економіст за освітою, а геолог-геофізик, якщо ви володієте даними про те, що людина має економічну освіту – просвітіть мене, ібо я не в курсі. Підпункт Б. Пахло (а саме це прізвище носив його батько) прекрасно розпоряджається бюджетом в ручному режимі, ще з часів совка знання і вміння лишились. Єдине, що треба було б якось пояснити та й нагадати, що надворі без п’яти хвилин 2014 рік, а совок наказав довго жити у 1991 році. І що нас не хвилює, які будуть проблеми у Росії після нашого вступу в ЄС. У нас складають недбалі доволі недбалі бюджети в чиїхось інтересах. Не народу.
BbxrUKuIYAAhQQxЯк це виправити? Зараз буду говорити непопулярно, але хочу до вас все ж таки донести це.Не можна проїдати більшу частину бюджету. Так, в країні бідність, не можна знайти роботи, навіть мінімуму не вистачає для нормального життя. Я про все в курсі, але я продовжую наполягати на тому, що уряд має вдаватись до непопулярних реформ, які нам пропонує Захід і яких так бояться прибічники Росії. Держбюджет покликаний забезпечити не лише пенсіонерів і знедолених, а ще крім того роздутий адмінресурс по всій країні. Для того, що витрачати, треба мати ЩО витрачати. Зупиняються заводи, припиняють існування трошки менші фірми, причини – податковий тиск, олігархія і т.д. А це все – це втрачені податки, які міг би отримати бюджет. І які міг би витратити на підвищення пенсій, стипендій. Тому так – уряд просто повинен заморозити соцвиплати на кілька років і по максимуму вкласти у підйом промисловості. І тоді, коли насправді буде пристойне надходження податків в казну, бізнес матиме нормальний клімат для праці в цій державі, коли людям буде де працювати, буде здорова економічна конкуренція на ринку – тоді можна і про допомогу нужденним подумати. Ви навіть не уявляєте, як люди спекулють на тому, що може дати їм держава. Дітей народжують задля грошей. Усиновлюють задля того, щоб отримувати стабільно кілька тисяч в місяць. А потім після досягнення повноліття їх викидають на вулицю. І зрештою, особисто я не вважаю, що держава повинна щось для когось у випадку грошей. Якщо ти сидиш вдома і навіть не почухаєшся для того, щоб знайти роботу і стабільний дохід – то це ж не проблеми держави. Якщо дівчина в 17 років залетіла і народжує, а батьку 19 років, і він би краще вдома на дивані повалявся б, аніж подумати про матеріальне забезпечення сім’ї – то це теж не проблеми держави. Швидше виховання.
Саме тому і саме в ці буремні дні у мене є надія, що хоч щось зміниться. Потрібно, щоб прийшла нова влада, як уже не живе ностальгічними спогадами про совок і про те, як там було добре. Потрібно прогресивне покоління, яке буде працювати ідею, а не за вигоду для себе. Президент, уряд, депутати, мери, які будуть формувати команду за ознакою профпридатності, а не родинних зв’язків чи хабаря за працевлаштування. І навіть не за політичною ознакою, бо якщо чесно, то це дуже й дуже тупо. І я рада усвідомлювати, що там, на Євромайдані – нове покоління, яке вийшло захищати свої права на краще життя. І я хочу вірити, що саме Євромайдан – це та точка неповернення, яка приведе нас до того, чого ми усі з вами хочемо і до чого прагнемо.

ПС. І ще трошки цікавих посилань, на які натрапила, готуючи цей пост:
Економічна криза в Україні: бюджет проїдання і переоцінений курс гривні
Мій земляк про Майдан
Зачем Путин дал 15 млрд долларов Януковичу?
Інтеграція до ЄС: досвід Польщі та виклики для України
Право на восстание

Методичні рекомендації щодо поводження з жінками у критичні дні

Стандартний

Це не лише той день, коли вона не може визначитись, чи послати Вас на три літери на всі чотири сторони, чи то приголубити і дати вам покласти руку їй на живіт. Ця краля скотилась не з тієї ноги, ви не так на неї подивились, не оцінили її нові сережки, не приділили їй достатньо уваги, проміняли її на тєлік/комп/енгрібьордс/друзів/пиво. Це той день, коли все перевертається з ніг на голову, біле стає чорним, чорне стає білим, і взагалі “Що я в тобі знайшла”, “Ти мене не любиш”, “Тобі на мене пофігу”. Тобто не завжди причина в її організмі та фізіології. Якщо ви мене спитаєте, зачєм ми це робимо, я вам не відповім, оскільки, за паспортними даними, належу до жіночої статі, а отже, я теж така.

large1Жінки – це дивні створіння. Якщо поруч немає коханого, вони винесуть мозок комусь, хто знаходиться в аварійно-небезпечній зоні, ну тобто колезі/подрузі/другу/мамі/собаці etc. І відверто не розумітимуть, що вони неправі. І ну шукайте ознак логіки, ну будь ласочка. Тому найпростіше – це “понять и простить”. Нє, ну якщо любите екстрим, обираєте складніші шляхи, я вас вітаю, можете, звісно, спробувати їм пояснити, що вони неправі. На вашому шляху виникне залізобетонна п’ятиметрова стіна із фундаментом в два метри із психів/нервів/сліз/емоцій. Не пролізете.

Шо дєлать і как дальше жить? Ну давайте спробуємо розібратись.  Зробіть на обличчі турботливу міну. Навіть якщо її психи у вас в печінках, проявіть турботу і хоча б спитайте “Зайчик, тобі щось болить?”. Якщо вона адекватна, то пром’ямлить “Так, любий, животик/голова/душа”. В цьому разі – покласти руку на болюче місце і потримати хвилин 10.  Якщо вона адекватна, то через десять хвилин обличчя має посвітліти, на обличчі – з’явитись слабка посмішка всесвітньої страждалиці, яка ледь торкне губки, але ви на правильному шляху. Зараз головне – не порушити цей хиткий баланс, поцілувати її у щічку і приголубити (уявіть себе у ролі сапера, який йде по мінному полю). Mission completed. Якщо дівка дратується, розкидається слиною і при запитанні “Зайчик, тобі щось болить?” демонстративно верне носа і вступає в той же образ всесвітньої страдалиці (Голлівуд і Боллівуд нервово покурюють у сторонці), то треба спробувати обійняти. Чому спробувати? Бо страдалиця, чий образ тримається на глибоких емоціях, просто може спробувати вас відштовхунти, зробити ще більш невдоволену міну і демонстративно вийти з кімнати, грюкнувши дверима. Цей випадок уже трошки важчий, і діяти тут уже можна по-різному. Можна притягти віник букет квітів, пачку “Рафаелло”, двометрову м’яку іграшку, скачати із торентів страшилку, ввімкнути якусь приємну музику (причому під приємною я розумію не обов’язково lounge/blues, мені атлічно заходить в цей період щось із Muse i Rammstein).  Якщо все це не допомогає, можна спробувати лишити об’єкт у спокої на певний час, хай гормони переграють, перебродять, і тоді сама прийде. Часом це ок, але в такі моменти нам дуже потрібна ваша підтримка, ніжність і обійми. Тому переступіть через себе 🙂

Але як би вона не знущалась над вами (не із своєї волі, це все гормони), будьте люблячими. Рекомендовано дати їй зрозуміти, що ви її любите, але її заскоки переходять всі можливі й неможливі межі, і що танцювати під її дудочку можна лише перші кілька листів партитури, але якщо її п’єска на дудочці розрозстається до розмірів неслабої симфонії, то їй доведеться шукати інший об’єкт для експериментів.

PS. Все вищенаведене написано під встала-не-з-тієї-ноги настрій і під Rammstein. Сприймати напівсерйозно. Можна сміятися.