Карлові Вари, або як виглядає серце Європи

Стандартний

OLYMPUS DIGITAL CAMERA1358 рік, Богемія. Зграя мисливських собак переслідувала оленицю, яку поранив мисливець. Здавалось, олениця випускала останній подих, втікаючи під собак і мисливця, який наздоганяв їх позаду, але тут вона влетіла чимдуж у маленьке озерце, покрите парою, і, здалось, набралась нових сил, вискочила із води і доволі легко втікла від переслідувачів. Вражений мисливець (а це був саме Карл IV, король Богемії та імператор Священної Римської імперії) зупинився біля джерела скуштувати води, і на його здивування, вона була ледь не гарячою. Згодом Карл звів тут місто і назвав у свою честь. З тих пір на протязі майже семи століть з його легкої руки сюди з’їжджались з усіх усюд багаті аристократи, інтелігенція і часто-густо – короновані особи. Російський цар Петро І, пруський король Фрідріх ІІ, ці вулички пам’ятають Гете, Шиллера, Гоголя, Баха, Паганіні, Шопена, Дворжака, Чайковського… Великий Гете писав: “На світі існує всього лиш три міста, де я хотів би жити – Веймар, Рим і Карлові Вари”.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAІ зразу відповідаю на запитання про назву міста. Насправді протягом цих днів у Чехії дещо познайомилась із чеською мовою, зрозуміти чехів було доволі легко, все ж таки це також слов’янська мова, наші мови мають багато спільних слів, хоча часом їхній переклад виявлявся доволі неочікуваним. Саме слово “Вари” можна перекласти як кип’яток, тобто Карлові Вари – це кип’яток Карла, його джерела, які він тут відкрив. З-під землі б’є дванадцять джерел, але мають карловарці ще й тринадцятий – бєхєровку. Походження цього напою має цілу детективну історію. Одного чудового дня на зламі XVIII та XIX століть у Карлових Варах внєзапно здибались місцевий фармацевт Йозеф Бєхєр та лікар-англієць Фробіг. Приємно проводили час у філософських бесідах, знаєте, і при від’їзді своєму Фробіг, який полюбляв експериментувати із травами, лишив Бєхєру листочок із формулою зі словами “Ви знаєте, пане Мозер, щось в цьому є…”. І ось з початку XIX століття всі дегустують цю саму чудову бєхєровку, і щось в цьому є; рецепт до цих пір нікому не розголошують, зате всі знають, що туди входить 27 трав. По крайній мірі, коли у Чехії переді мною ставав вибір алкогольного напою до вечері – пиво чи бєхєровка, – то повірте, що я подумки просто страшно корчилася у муках, бо змішувати – не варіант, а обрати одне – занадто важко.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAА місто чарівне. Скажу зразу, що приїжджати туди на один день – це дуже роздражнити себе. Їхати туди треба мінімум тижнів на два, водички попити і покупатися у ній. Це чарівне місто живе спокійним та розміреним темпом життя, воно маленьке і дуже приємне. 600 метрів над рівнем моря, долина річки Тепла. Підходиш до краю мосту, заглядаєш у воду – а річка зовсім неглибока, і бачиш прямо там здоровенних сомів. Я б і сама не повірила, якби мені хтось розповідав, але їх там цілі зграї, відловлювати, само собою, в межах міста – заборонено. А над ними качечки плавають.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAІ все-таки, що ж цікавого є у Карлових Варах? Ну от хоча би гейзер, який виштовхує з надр землі цілющу воду з 18 кг мінералів та мікроелементів за хвилину. Біля нього можна посидіти, помедитувати, можна й скуштувати водички, для пиття є окремі бювети. Проте хочу вас попередити, що водичка має чудовий “слабительный” ефект, тому якщо ви у Карлових Варах проїздом – краще наберіть води із собою у пляшечку додому. Я ж наважилась лише набрати трішки на долоню й скуштувати: вода дійсно тепла і має доволі специфічний присмак. Також по дорозі до гейзеру натрапите на Колонаду. 132 метри, зверху дванадцять скульптур із піщаника, що символізують собою дванадцять місяців року. А ще – Grandhotel Pupp, в якому знімали той самий “Казино Рояль”.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAПроблем порозумітись з місцевим населенням – ніяких. За неофіційними даними, близько 70% нерухомості у Карлових Варах належить саме громадянам із колишнього СНГ. Прогулюючись вуличками, було помічено, що майже всі вивіски магазинів дублюються російською мовою, а у магазинах майже всі продавці розмовляють російською або ж із CНГ originally. Моїх супутниць це навіть напрягло: приїждждаєш на модний курорт у серце Європи – і тут тобі наші… Зупинились і присіли в кафешці пообідати. Мої дівчата замовили все те ж пиво по 0,5л, а я попросила 0,3л. Офіціант, молодий чорнявий загорілий накачаний мачо, при вигляді якого у нас із Маринкою по повній програмі потекли слинки, перепитав, чи дійсно я бажаю 0,3л пива і відповів: “Хорошо, один детский бокал пива и два по 0,5л”. Сміялись довго звісно, але до від’їзду з Чехії я більше не грішила і не пила таке класнюче пиво такими дитячими порціями.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAЦе дивне місто, йому вдається лишатись спокійним і затишним навіть при тій кількості туристів, яка там шастає. Хочеться присісти на лавочку у парку Дворжака і просто насолоджуватись повітрям, сонцем, лісистими схилами, які утворюють ту затишну долину, в якій заховалось місто, годувати качечок. Попивати водичку строго за призначенням лікаря із конкретних джерел, відвідувати лазні. Вдихати атмосферу міста неспішними вечірніми прогулянками. Мрію повернутись, що ж тут ще додати?!

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.
Вуличками нічної Праги
Трошки Дрездену, або за що я поважаю німців

Advertisements

Трошки Дрездену, або за що я поважаю німців

Стандартний

Незважаючи на нічні празькі прогулянки, ми примудрялись нормально виспатись. Добирались до готелю, випливаючи з трамваю на “пшешка зупинка “Кавалірка”, приймали душ, падали у перини, а вранці доволі легко підіймались з ліжка і спускались на сніданок. Хотілось ще застати хоч що-небудь на столах. На нас чекав Дрезден, столиця Саксонії. Місто веде свою історію ще з ХІІІ століття, вже у XVI столітті Дрезден став столицею Саксонії. Сьогодні це одне із найбільших міст Німеччини майже із півмільйонним населенням. Від Праги до Дрездену, що на березі Ельби, – майже дві з половиною години автобусом. За вікном все частіше з’являлись лісисті схили, погода у той день була доволі похмурою і трошки туманною, я із захопленням спостерігала, як спускався туман у долини, покриваючи маленькі будиночки. Замилувалась романтичними краєвидами, про них я ще неодноразово згадуватиму. Власне, дві з половиною години пролетіли доволі швидко, їдеш собі по класному автобану, насолоджуєшся класною дорогою, розумієш, як цього не вистачатиме на рідній землі. Ну ось і привезли нас у Дрезден, висадили в Альтштадті, роздали карти і намітили час збору. Альтштадт – це Старе місто, Нойштадт – Нове місто. Елементарно, Ватсон! 🙂
OLYMPUS DIGITAL CAMERA  Власне, все почалось на Театральній площі. Ми там чекали екскурсовода, якраз біля Дрезденської картинної галереї, в яку не вдалось потрапити, але я собі поставила за ціль повернутись у Дрезден і все-таки потрапити туди. Не мрію, а ціль. Значить, будемо виконувати. Якщо ви у Дрездені були чи щось чули про нього – можливо, наступні мої слова вас не дуже й здивують. Отож, хвилинка приємного шоку, або все ж таки, за що треба поважати німців. Майже все, що ви побачите на фотографіях із Альтштадту – все було збудоване після 1945 року. Не робіть великі очі і не нагадуйте мені, що на початку розповіді я згадувала про ХІІІ століття. У лютому 1945 році Дрезден розбомбили, та ще й так, що площа, що постраждала, у 4 рази перевищувала постраждалу площу у Нагасакі. Хто розбомбив? Військово-повітряні сили США і Королівські військово-повітряні сили Великої Британії. Зачєм розбомбили? А холєра їх знає, історики насправді не можуть дійти шва з цього приводу. Бомбардування Дрездену до сьогодні лишається однією із наспірніших військових операцій союзників проти Німеччини у Другій Світовій війні. Полишимо історію для істориків, нехай розбираються. Історичний центр Дрездену було відбувано за старими кресленнями. І нехай німців можна після цього вважати педантами і занудами, але повірте, що дивлячись на цю роботу зблизька, виникає лише відчуття поваги до цієї нації за прагнення зберегти свою історико-культурну спадщину. Повністю відновити історичний центр міста вдалось до 2004 року.
OLYMPUS DIGITAL CAMERA  Отож, про все по порядку. Zwinger. Одне із найпрекрасніших місць у Дрездені. Колись цвінгером у середньовіччі називали замкнутий простір, ось вам і походження назви. Чудовий комплекс, спроектований Пеппельманом і Земпером, зараз тут знаходиться кілька музеїв, в тому числі – уже згадувана Дрезденська картинна галерея. Гарно підстрижені газончики, фонтанчики і чистота. Величне місце. До речі, ви мені можете задати справедливе запитання, чому все це виглядає так, ніби воно ще збереглось із XVII-XVIII століття, ну тобто чому воно все чорне. Я вас відповім, що це все збудовано із піщаника, а він має властивість темніти з часом.
OLYMPUS DIGITAL CAMERA  Дрезденський замок-резиденція (Dresdner Residenzschloss). До 1918 року тут жили саксонські правителі. Теж відновлювали після бомбардувань, зараз там знаходиться кілька музеїв. Між іншим, у Дрездені більше 40 музеїв, і мені дуже хочеться повернутись туди на кілька днів і побродити по ним.
Перлинка Дрездену – Церква Святої Марії (Frauenkirche). Побудована у стилі бароко за вказівкою саксонського курфюрста та короля Польщі Августа Сильного у XVIII столітті. Вона теж була розбомблена, проте через недостачу коштів влада вирішила її не відновлювати, лишивши руїни як нагадування для наступних поколінь про війну. OLYMPUS DIGITAL CAMERAТільки у 1989 році розпочалась кампанія по збору коштів для відновлення Frauenkirche. У тому вигляді, в якому ви бачите її на фото, вона постала лише в 2005 році. Якщо вглядітись ближче, то можна побачити, що на білих стінах є чорні вкраплення. Це ті цеглинки, які збереглись після бомбардування; із застосуванням комп’ютерних технологій німці прорахували, де ж стояла конкретна цеглинка, і вбудували їх у оновлений варіант церкви. Ну що тут ще додати… Феноменально. А через кілька десятиліть вона теж потемніє, це ж піщаник.
Пішли далі гуляти містом – і забрели на ярмарок. Не вникали насправді, що до чого, але пиво із тюрингськими сосиками було смачне. Гналися за атмосферністю. Ярмарка, патріотично німецька музика, навколо люди життям насолоджуються. Ми перед цим довго шукали вільне місце, де можна було б присісти, бо народу було там багато. OLYMPUS DIGITAL CAMERAПотім довго намагались порозумітись із симпатичним продавцем, тут все-таки з англійською складніше, ніж у Празі. В результаті, коли ми дисципліновано повернули пусті бокали з-під пива, нам повернули за них 1,5 євро.
Виявляється, я шопоголік. Спочатку нас занесло у супермаркет із різною побутовою хімією і т.д., а потім – у супермаркет із їжею. Я не стрималась, коли побачила 1,3 кг здоровенних желейок за смішну ціну у 3 євро. І набір кіндерів за 1 євро. Крім того, запаслася дрібничками типу шампуньки й резинок для волосся. Тепер ви розумієте, чому у мене при поверненні назад сумка була непідйомна… Насправді, серед тих міст, де я побувала, у Дрездені шопоголитись виявилось найдешевше, візьміть на замітку.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAОдного дня для Дрездену дуже й дуже мало. Туди потрібно повертатись ще, обходити усі музеї, відчути глибше цю атмосферу цього прекрасного й романтичного міста, попити німецького пива, закушуючи тюрингськими сосисками (досі слинки течуть при одній лише згадці). І повірте, те, що насправді навколо вас новобудова цього століття, абсолютно не применшує чарівність Альтштадту, по його вуличкам хочеться блукати й блукати…

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.
Вуличками нічної Праги

Вуличками нічної Праги

Стандартний

Берег Влтави. Трошки похмурно. Ми чекали на наш корабель, дуже хотілось прокататись по річці і помилуватись Прагою у неспішному ритмі. На суші його було й годі шукати, вдень місто заполонене туристами найрізноманітніших національностей, всі кудись біжать, всі спішать, штовхаються, і ти просто набираєшся цієї енергетики. Маринка відклацувала протилежний берег на свій Nikon, а я просто милувалась краєвидом. Було чим милуватись: на березі навпроти височів Празький град та шпилі Собору Святого Вітта.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Наш супроводжуючий Василь стояв біля нашого кораблика і махав нам руками. Група неспішно почала спускатись вниз, до річки. Після важкого й насиченого дня ми були в очікуванні не стільки можливості нарешті сісти й дати ногам відпочити, скільки нарешті щось поїсти. За анонсами шведський стіл був щедрим. При вході миловидні офіціантки вручили кожному рюмочку бєхєровки.
“Ну ось нарешті й остограмимось!”, – підморгнула Маринка. Бєхєровочка була бальзамом на душу: внутрішні переживання і доволі напружені ніч і день давалися взнаки. І тут виникла перша дилемма: пиво чи бєхєровка. Змішувати не можна, у чехів взагалі не прийнято змішувати пиво з будь-чим взагалі, і під категорією “будь-що” тут є таранька, чіпси, горішки і т.д.
“Як можна їсти дохлу рибу?” – запитальний вираз обличчя чехів, коли їхнє пиво починаєш з чимось змішувати.
“Справжній смак пива можна розпробувати лише з третього-четвертого бокалу 0,5л”, – стверджувальний вираз обличчя чехів, коли замовляєш один скромний бокал пива 0,3л.
Вгамувавши голод, ми з Маринкою прихопили Васю, пиво і втікли на верхню палубу. Дощило, але це нам не заважало, палуба була з накриттям. Вася, як справжній джентельмен, не знав, куди подітись між двох красунь. Ще й з пивом. Було тепло, класно, хотілось вхопити якнайбільше тієї краси, яка впадала в око… Пропливаючи під Карловим мостом, загадали бажання і вкинули монетки.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Потім на нашу голову звалився капітан корабля, який вмикнув чеську польку на усю палубу і запропонував усім навчитись її танцювати. Ну що ж, я обіцяла собі відірватись по повній – обіцяла. Підняла сраченя – і в пляс. Танцювала і співала уся палуба. На місто спускались сутінки, вони густішали й густішали, один за одним запалювались ліхтарі… Насправді це один із тих щасливих моментів життя, які запам’ятовуєш назавжди і цю мить ейфорії хочеться зберегти в душі чим подовше.
Коли ми зійшли на берег, цілком внєзапно у нашому розпорядженні опинилась пляшка шампанського. Справа в тому, що з нами в групі перебувала подружня пара, своєю поїздкою вони вирішили відмітити 40 років подружнього життя. Вася не розгубився, підшустрив і дістав десь букет квітів і пляшку шампанського. Ми всією палубою їх привітали гучними оплесками і традиційним “гірко” (зізнаюсь, першою крикнула я, мені навіть дивно, що ніхто, окрім мене, більше не здогадався). Цю саму пляшку шампанського “молодята” вручили нам із фразою “Молодь, вип’єте за наше здоров’я”.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Отож, майже нічна Прага, група молоді і пляшка шампанського. Насправді ми не йшли шукати пригод, вони самі нас знаходили, і про деякі, на жаль, в блозі не напишеш… Нічна Прага – чарівна, велична, містична. На вуличках Старого міста, якими вдень було не пройти, не проїхати і не проштовхнутись, зараз було пусто. Підсвічувались будинки, костели, бруківка була вологою. Ми бродили із вулички у вуличку, знаходили там ще менші вулички і безстрашно забрідали ще далі. Це була просто непояснювана і невимовна свобода, яку я довго шукала: йти вперед, не знаючи, куди йдеш і навіщо, але не боятись. Відкоркували шампанське. Трохи лячно стало тоді, коли повз нас проїхала якась машина, схожа на поліцейську. А у нас в руках спиртне. А ми-то просто на вулиці. А машина-то зовсім близько проїхала, лишивши у стороні групу молодих людей, які ледь не втиснулись у стінку від мандражу й адреналіну. Шампанське допилось душе швидко, пляшка викинулась у найближчий смітник.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Після кількагодинного блукання Старим Містом ми вийшли на Карлів міст. Тут теж було менше туристів ніж вдень. Вся Прага світилась навколо, світло ліхтарів відблискувало на поверхні Влтави. Хотілось вдихнути побільше й поглибше. Ця містична краса заворожувала, затягувала, приманювала до себе. Ми кожного вечора блукали нічною Прагою, піднімались аж до Празького Граду, блукали вуличками Градчан, вдихаючи атмосферу міста, стіни якого тримають в собі стільки подій, легенд і пам’яті про людей, що тут колись жили. Хотілось загубитись назавжди в одній з тих таємничих вуличок з містичними історіями…

 

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.

Сухішвілі. Емоції, враження.

Стандартний

IMG_0286[1] Тільки що повернулась з концерту і вирішила по гарячих слідах написати про побачене, доки ще маю свіжі емоції.

Кілька загальних речень про суть справи. Сухішвілі – національний балет Грузії, таку назву він отримав від прізвища засновника цього балету. Заснований він був у 1945 році. Об’їздили із гастролями півсвіту. Це єдиний ансамбль народного танцю, який виступав на сцені міланського театру “Ла Скала”. Преса охрестила балет “Восьмим чудом світу”. Повірте, недарма.

Прекрасні грузинки. Таке враження, що їх просто підбирали за зростом, косою і красою. Дуже гарні костюми. Прекрасні грузини. Їх, як мені здалось, у балеті більше, ніж дівчат. По характеру танців можна чітко визначити, що у цій культурі панує патріархат.

Загалом у програмі було 18 танців, і кожен з них – це маленька розповідь, яка виражає різні грузинські традиції. Ті, що мені найбільш припали до душі:

Хорумі. Танець воїнів. Виконують одночасно до 30 танцюристів. Танець ніби знайомить нас із життям грузинської армії минулого століття. Спочатку чоловіки розбивають табір і намагаються проникнути на ворожу територію, але потім на сцену виходить уся армія, і це дійсно захопливе видовище.

Казбегурі. Танець горців. Холодний клімат гір відображається у строгих та енергійних рухах, кожен намагається яскраво проявити себе. Не знаю, як правильно називаються усі ті трюки, як хлопці витворяли на сцені, але коліна у них, мабуть, дуже страждають від таких танців.

Хевсурулі. Танець із шаблями. Так-так, справжніми і гострими. Починається танець із флірту молодої пари, але потім з’являється ще один чоловік, який намагається добитися цієї дівчини. Ну ви розумієте, горці – народ гарячий, зразу за шаблі хапаються. Так вхопились, що аж іскри по сцені літали. Серйозно.

Мхедрулі. Танець наїздників. Шалений ритм плюс оті всі їхні трюки – стрибки, повороти на колінах, елементи на кінчиках пальців. До речі, вперше побачила чоловіків, які танцюють на кінчиках пальців. До цього бачила лиш балерин на пуантах, в той час як чоловіки у класичному балеті на пуантах не танцюють.

Ханджлурі. Танець з кинжалами. Кинжали теж справжні й гострі. Насправді це один із найвидовищніших і найнебезпечніших танців. Танцюристи змагаються між собою у вправності поводитись із кинжалами. Одночасно танцюють і вбивають кинжали у сцену. Одночасно стрибають на колінах – і теж вбивають кинжали у сцену. Кинжали летіли і за сцену. Уявіть собі енергійний і рухливий танець на сцені, усіяній кинжалами. Стрьомно.

Сімд. Весільний танець. Дівчата у білосніжних грузинських костюмах – просто чарівні. Феєрія строгих чітких ліній та акуратність рухів.

Шеджибрі. Танець-змагання. Отут хлопці виклались на повну. І оберти на колінах, і стрибки, і віртуозні елементи на пальцях… Захоплює дух від майстерності, від їхньої енергетики, від того, що вони самі собі створюють бойовий настрій танцю, і найголовніше – їм це подобається!

Наостанок – 25-хвилинна овація. На біс повторили останній танець, який зал уже дивився стоячи і аплодуючи. Емоції лилися через край.

Обов’язково раджу вам відвідати концерт, якщо матимете нагоду. Повірте, що ви не пошкодуєте, що витратили час і гроші. Це прекрасний спосіб перенестись на дві години у сонячну Грузію.