Вірити, доки живеш.

Стандартний

large  Перед тобою – довгий шлях. Ти йдеш ним кожного дня. Повороти, стежинки… Часом дорога вкрита класним новеньким асфальтом, і ще можна відчути його запах, свіжепокладеного і вкатаного. Часом йдеш і регулярно натикаєшся на ямки, калюжі, часом стовп валяється посеред дороги, змії повзають, жаби скачуть, ховрахи бігають, вантажівки їздять і пилюку піднімають, цигани трапляються, а часом дороги взагалі не видно, позаростала травою, очеретом, а часом йдеш і відчуваєш болото під ногами, і загрузаєш у зибучі піски, а часом натрапляєш на прозору річку, йдеш мілководдям і бачиш камінчики на дні, а часом йдеш собі гарною грунтовкою, збоку зелена трава, над тобою сонце світить, небо синє і жити хочеться…

Довга дорога. Декорації навколо постійно міняються. Йдеш по дорозі літнім вечором, прилягаєш у травичці, прокидаєшся вранці – а навколо хурделиця, і ще й снігом тебе примело. І поговорити немає з ким. Холодно, невимовно холодно. І йдеш по заметеній дорозі, мороз пробирає до кісток, відчайдушно шукаєш в собі лишки тепла, щоб зігрітись, але ні, його не лишається, і серце твоє стає льодом. Таким банальним куском льоду, можна вкинути його у стакан з віскі, долити коли і випити коктейль. І не так уже важко йти по дорозі в холод, тому що тепла в тобі не лишилось і мерзнути немає чому. А потім, пройшовши тисячі миль, ти випадково зустрінеш когось на своєму шляху, чи то потепліє навколо, чи пташечка над тобою пролетить, чи бурундучок пробіжить, і твоє серце відчує якесь тепло. Лід відтане, кров стане гарячішою, очі почнуть бачити більше, не тільки холод, чути ти почнеш більше, не лише тишу й самотність.

А що тобі лишається? Тобі лишається вірити. Що йдучи хащами, в яких тебе чекає небезпека, ти вцілієш, збережеш себе й вийдеш у відкрите поле. Що йдучи заметеним сніговим полем і не відчуваючи рук від морозу, твоє серце не замерзне, душа не схолоне. Вірити. До останнього подиху. До останнього удару серця. До останньої сльози. До останньої думки. Вірити, доки живеш.