Знаєте, що я от зараз роблю?..

Стандартний

1e256ca545cdd686ab1070f9d47efe33 Знаєте, що я от зараз роблю? Не знаєте і навіть не здогадуєтесь. А я намагаюсь тут зібрати себе докупи і усвідомити, звідки в мені взялось стільки комплексів, сформувалось стільки стереотипів і виникло стільки упереджень в голові по відношенню до протилежної статі. В чому я права, чому не права (бо про те, що я неправа, мені періодично нагадує два найкращих друга цієї ж протилежної статі, що становить у відносному вираженні 66,67% моїх найкращих друзів, до думки яких я із 90% ймовірністю прислухаюсь).

Знаєте, що я от зараз роблю? Я намагаюсь відчайдушно сформулювати, що саме мене тривожить, що саме не подобається, за що переживаю і взагалі зачєм цей пост. Перебираю в голові думки і намагаюсь вивести себе на корінь проблеми, але все плутається і на центр зла не виходиться. Мабуть, все почалось тоді, коли людина, яка мала б стати найголовнішим чоловіком мого життя, покинула мене як бездомного цуцика, напризволяще долі. І як показало життя, діти – вони часом не потрібні, як сміття, як кістка в горлі. Ну й що, що твої. Ну й що, що як краплини води схожі. Відчепись від мене, гнида, і не лізь в моє життя. Рости собі. Живи собі. І знаєте, в цьому сіль. Страх повторення долі для своїх ненароджених дітей. Страх підпустити до себе. Небезпідставний страх циклічності життєвих історій. Підсвідома недовіра, страх вкотре бути обманутою і покинутою.

Знаєте, що я от зараз роблю? Ні, я не розклеїлась. Але я й далі буду збирати своє внутрішнє докупи, і мабуть цей процес займе у мене все життя.

Ми розбиваємось. Я розбиваюсь.

Стандартний

Одного прекрасного дня ми розбиваємось. Ми не можемо второпати, куди поділось наше звичне життя. Чуємо новини – і розуміємо, що життя не буде таким, яким воно було раніше. Бачимо танки просто під нашим населеним пунктом – і розуміємо, що якщо раніше їхні фотографії у соцмережах просто інформували нас про щось, то зараз реально споглядання продукту військової індустрії розбиває тебе.
Ми розбиваємось. Встаємо з ліжка і не можемо зібрати докупи уламки того життя, яке у нас було вчора. Щиро не розуміємо, що сталось. Куди поділось мирне небо над головою? Куди поділись важливі люди? Чи були вони важливими? Як так сталось, що ми не знайшли їх серед уламків своєї долі? Як так сталось, що ми дозволили їм взяти участь у руйнуванні себе, свого життя?

Я розбиваюсь. Я відмовляюсь жити і функціонувати за законами цього світу. Я не хочу. Я не прагну. Я не можу впихнути події, що відбуваються, у які-небудь рамки. Я марно намагаюсь відшукати логіку в цьому бардаці.
Я стомилась. Коли намагаєшся допомогти людям, гарно ставишся до них (хоч не завжди вони цього заслуговують), робиш чудові безкорисливі вчинки (бо душа хоче того), назад отримуєш лише ляпаси. І шкодуєш про наміри посягнути на першість Матері Терези.
Коли намагаєшся мирно жити в робочому колективі, допомогаєш добрим ділом, словом, по максимуму віддаєшся роботі – неодмінно через деякий час знайдеш на своїй шиї колег, які туди вилізли і звісили ніжки. Коли гарно ставишся до хлопця, який тобі подобається, ніби не вішаєшся йому на шию, але проявляєш до нього увагу, турботу і готова зварити йому борщ – йому блін це не потрібно, бо холєра його знає, що вам, мужикам, потрібно. Ви самі колись визначитесь, ні?
Я стомилась від людей. Я мрію про фріланс і можливість не бачити щоденно тих же самих і не чути про ті ж проблеми. Я стомилась бути комунікабельною, щирою і відкритою. З цього моменту я колюча бяка, навколо мене – двометровий кам’яний мур, і нехай більша частина мого оточення впаде, вилізаючи на нього. Мені зручніше за муром.

У мене завжди є я. І ми впораємось.

Політично-бюджетне. На злобу дня.

Стандартний

del3Уже другий тиждень приходжу з роботи додому і перш за все вмикаю Громадське TV. Телевізор дивитись не можна, там все класно, рафіновано і складається враження, що журналістів відправляють будь-де, аби знайшли сюжети, не пов’язані з Майданом. Багато роздумую, багато спілкуюсь з людьми, що цікавляться, підтримують ці події, читаю у твіттері тих, хто стоїть на Майдані і шалено за них переживаю.
Насправді я очікувала того, що наш любий перзидент не підпише Угоди про асоціацію з ЄС. Більше того, в силу того, що я пропрацювала в сфері бюджету два роки, за цей час я прекрасно встигла освоїти усю схему руху бюджетних коштів. Будемо реалістами: наша казна, починаючи із червня 2012 року – пуста. Все те, чим вас годують з телевізорів і газет про те, що все-все-все платиться вчасно, у нас зростає ВВП і взагалі у нас усьо класно – лицемірна брехня. Проблеми почались якраз разом із початком Євро-2012. Країна гуляла на масштабній події, а з казни вичавлювали останнє. Потім були вибори у жовтні 2012 року. Те, як провладна партія намагалась включити собі в добру статистику добрі діла за чужий кошт – це окрема тема. Залякування, попередження і прохання голосувати за провладних кандидатів. Погрози звільнення працівників бюджетних установ. Масові фальсифікації. Намагання купити виборців. Зарплату в грудні ледь виплатили, а оплата харчування для діток з батьківських коштів, які ті вносять на рахунок, в садочку висіла в боргах майже місяць. Власне, в 2013 році краще не стало, і коли мені по секрету нашепотіли, що в листопаді 2013 року заробітну плату затримали на п’ять днів – я зрозуміла, наскільки усьо плохо. А з екранів телевізорів лунало “в нас боргів немає” від Королевської. Азаров дуже пізно визнав публічно, що у країні складно, до цього у нього ВВП все зростало та й зростало, тільки ніхто чомусь цього не помічав. Можливо, воно зростали лише в його уяві. Я думаю, що немало з моїх читачів відчували бюджетні дефіцити на собі – студентам могли із затримками виплачувати стипендії, мамам – різного роду соцвиплати, пенсіонерам – пенсії.
del1Чому так сталось? Бо наш шановний уряд при формуванні бюджету його неймовірно роздув. Арифметика проста: в бюджеті завжди всі надходження повинні дорівнювати видаткам. Тобто для того, щоб спланувати, скільки витратити, спочатку треба спланувати, скільки коштів надійде від сплати різного роду податків і зборів. І я не знаю, з якої стелі останні роки береться ця балансна цифра. Щороку в Законі України “Про державний бюджет” в графі “Доходи” малюється ТАКЕ, що я не тямлю, чим уряд думав. Тобто ви розумієте, що якщо заплановано витратити багато, а грошей приходить менше – то в ручному режимі зверху командується, на які саме заплановані потреби їх пустити. На оплату харчування дитячим садочкам чи на тіньові фірми, створені для відмивання бюджетного бабла. Взагалі, фішка уряду Азарова – це ручне керування бюджетом. А чого ще можна чекати від нього. Мабуть, йому забули нагадати, що у нас уже давно совок закінчився і пора вивчати ринкові методи регулювання економіки. Якщо що, то це починають вивчати на 1 курсі університету в предметі “Політекономія”.
del4До чого я власне вела… Країна на межі технічного дефолту. Азаров хоч і не хотів це визнавати, але все ж визнав, дотисли. Докралися. Вони крали, крали, але проблема ніде не ділася. Існувала та й досі існує небезпека лишити бюджетників без зарплат, якби це сталося б – ми все одно отримали Майдан. Моя думка – перзидент не підписав Угоду про асоціацію тому, що Росія пообіцяла більше грошей. Або ж ЄС пообіцяв мало грошей. Думаю, в цьому випадку керувались не стільки політикою, скільки тим, наскільки швидко держава отримає гроші для швидкого наповнення казни. Швидше всього, вициганити у Росії виявилось швидше. Але й не будемо применшувати політичного впливу. Як не крутіть, вони всі ближчі до Росії, там вертяться їхні гроші, інтереси, вплив.
А все те, що відбувається зараз – це жах. Ця бандитська влада не боїться нічого і нікого. Скільки часу пройшло з 30 листопада? Захарченка не звільнили. Азіров сидить у кріслі і вставати не збирається, видаючи журналістам періодично свої маразми. Яник розлітався. Путін – путін. ЄС і США жахаються. А “Беркут” знову вивели на людей. Захопили кілька ЗМІ. Опозиція безжально тупить. І якщо ви ще не помітили, в цій країні купка бандюків при владі має людей за ніщо, за біомасу, навіть, як видається, не дуже боячись за свої дупи в теплих кріслах.
del2Я не такий вже й радикаліст. Але коли я в ефірі Громадського TV спостерігала за спробою штурму АП, глибоко всередині мені хотілося, щоб це сталося. І щоб до Межигір’я поїхало багато народу, прорвало оборону Беркуту і зайшло на чай до Віті. Я знаю, що неправильно, і це мирний протест, і треба мирно добиватись, і що людські життя понад усе, але щось я зі сторони дивлюсь на все те “мирно”, яке відбувається зараз в столиці, і бачу, що їм там зверху все рівно, доки вони відчувають себе захищеними довгими живими рядами беркутівців. Вони ловлять активістів і саджають в тюрми по гарячим слідам. Подумайте лиш, жертви розгону мирного Майдану – ще й винні! Молитимусь за те, щоб всі вціліли, щоб усі були живі й здорові, щоб погода лиш сприяла. Але люди втомились. Від диктатури і всього, що вона з собою несе. І від того, що їх не чують. Вони роблять революцію, і їх уже почули у всьому світі. А у рідній країні купка бандюків прибирає їх з екранів, вирізає дубинками з інтернету. Чекаю сатисфакції.

Фото Сергія Делідона, можете знайти його на фейсбуці

O tempora o mores, або розстановка крапок над “і”. І просто розстановка крапок, яких не вистачає.

Стандартний

*У цьому пості де-не-де, зовсім трошечки, трапляється нецензурна лексика, тому особливо ніжних і вразливих прошу зразу закрити вкладочку у браузері*

large_st_s

16:55. Вечоріло, я збиралась додому. Стояла перед дзеркалом у кабінеті, пов’язувала шарфа на шию. За цілий день на мене з тієї сторони дивилось доволі змучене віддзеркалення. Заторохкотів тиблофон у сумочці, потягнулась й дістала, на дисплеї – “Кум”. “Явно щось задумав”, – подумала я мимохідь.

– Кума, що робиш? На роботі?

– Так, збираюсь додому.

– А коли будеш в центрі?

– Хвилин через 15.

– Ок, ми з Танею тебе чекатимемо.

Таня – це моя кума, його дружина. З Танею ми сім років за однією шкільною партою. І дотепер дружимо.

Автобус привіз мене в центр через 15 хвилин. Набрала кума. Nемно уже надворі, зразу й не знайдеш їх.

– Ти де?

– Бачиш, машина фарами моргає? Йди сюди.

Машина була мені незнайомою. За півтори секунди мій мозок опрацював цей факт і оцінив, що в незнайому машину я не сяду ні за які пироги.

– Кум, що за приколи?

– Ходи сюди, хочу тебе з одним хлопцем познайомити.

– Зрозуміло. Я йду додому.

Навушники у вуха, курс додому. В сумці й далі вібрувала мобілка, куму, певно, було дуже соромно перед потенційним женихом.

За два дні перед цим ми сиділи з кумами і їли піццу, і його знову прорвало на допит про моє особисте життя. І на лекцію, як треба. І на сто запитань, кого я шукаю і чого я перебираю. А також поділився емпіричними дослідженнями на тему, який саме мені потрібен чоловік.

Тепер все по порядку.

Пункт перший. Од’їбіться всі від мого особистого життя, бо воно особисте, особисте і ще раз особисте. А, ну так, і ще й до того всього воно особисте. І я безмежно рада, що про нього ніхто не в курсі. Тому геть руки від нього. Бо блять це справжній піздец.large_wedding2 А може, я уже заміжня? 🙂

Пункт другий. Од’їбіться всі від ідеї познайомити мене з кимось. Це нагадує програму “Давай одружимось”, але там всі приходять по добрій волі, а мене знайомлять насильно. Я на таке не підписувалась. І “добрих” вчинків мені не треба. Я ж можу й грязюкою облити в моральному сенсі, що потім червоніти будете за мене. Більше того, це мене принижує. Я собі хлопця сама можу знайти.

Пункт третій. На всі запитання змісту “кого ти шукаєш” і “хто тобі треба” я тепер буду посилати прямо і матом. Не спортивним. Заїбали, Я перед вами не звітуюсь. Я звітуюсь виключно перед аудиторами, податковою і валютним контролем. А ви, мої доставучі,  хто?

І крім цього всього, я щаслива. І ні, я не ставлю собі за мету в цьому житті вийти заміж. Якщо я зустріну людину, з якою я захочу прожити все життя, народити йому дітей і варити йому борщ,  і це буде ще й взаємно, і він ще й запропонує мені вийти за нього заміж – я вийду. А виходити заміж за будь-кого я не буду. У мене в житті є багато інших цікавих занять окрім як сидіти й чекати біля вікна суженого-ряженого. Тому наступний, хто почне читати мені лекції про влаштування особистого життя, просто буде посланий на три заповітних літери. Ай, я ж попередила, що буде нецензурна лайка, тому спробую переформулювати: кожен, хто посміє дойобуватись до мене в питаннях заміжжя, буде без роздумів посланий нахуй.

Доповідь завершено, всім до побачення і до нових зустрічей.

 

Каток. Асфальт. На ніч.

Стандартний

tumblr_mibiplyBw81qifxiuo1_500_large Бувають такі дні, такі життєві моменти, коли за раз на тебе навалюється купа різного-різного бруду. Отак живеш, нікого не чіпаєш, зла ніби людям не бажаєш, по головам не йдеш – а життя не впускає можливості тебе трахнути по-повній. І що найбільш образливо – воно ж свій оргазм отримає, а у тебе лишиться бридке відчуття, ніби тебе згвалтували, а задля повного фаталіті по тобі проїхались катком з метою утрамбувати на тобі подвійний шар асфальту. На українські дороги асфальту зазвичай шкодують, але ж для тебе, світової мерзоти, яка нашкодила усім підряд, нічого не шкода. Ще додатково привеземо.

“Плани? Ти плануєш? Зачєєм? Похєрим. Усе похєрим. Ти не заслуговуєш на щастя, бо ти для цього не народилась. Ти народилась лежати під життєвим катком і задихатись під асфальтом. Мрії? Дєточка, запихни їх подалі в те саме місце, куди усі усе запихають. Ти не варта мріяти і отримати щось краще. Зате ми варті. І ми у тебе все відберем.”

Отак живеш і отримуєш щоденну порцію такого бруду. Таких от чорних заздрощів. Все, що я маю, мені дала моя мама. І ще чогось я добилась сама. Кілька разів щастило. Але я ніколи не йшла по головам. А якщо так і ставалось, що чиїсь інтереси страждали – то не з моєї умисної вини. Любе життя, якого милого по моїй голові активно топчуться? Де і кому я перейшла дорогу?

Єдине, що я можу – це втішитись думкою, що життя мене випробовує на міцність. Спробую розслабитись і отримати задоволення.

Організація і методика вбивства :)

Стандартний

tumblr_mh11izPNx01s1mnl7o1_500_large *Прохання серйозно не сприймати. Only чорний гумор*

Обдивилась я тих серіалів. Ну тих, де головні герої – інтелектуально-накачані чоловіки на пару із сексапільними блондо-брюнетками швиденько, всього-навсього за 40 хвилин, розкривають криваві вбивства. Знаходять вбивцю за волосинкою, яку той випадково зронив на підлогу.

Але життя – така складна штука, що рано чи пізно ви захочете когось вбити нафік. Замочити, застрелити, укокошити, прибити, повісити, роздушити, придушити, переїхати, роз’їхати (а може й об’їхати). Більше того, якщо таке бажання у вас виникає щодня – це ще не привід звертатись до психіатра з проханням діагностувати маніакальний психоз.

Отож, обов’язково мусите все спланувати. Ну пам’ятаєте, як в універі курсові робили? Мета, завдання, методи… Ну окей, мету можете не формулювати. І так зрозуміло. Завдання теж. Пройдемось по методам. Визначтесь одразу із способом вбивства, так буде простіше спланувати далі свої дії. Револьвер? Ніж? Лопата?

Далі складіть план. Потрібно чітко визначити час, місце, знаряддя, куди ви заманите жертву, як ви її нейтралізуєте… Плюс додайте сюди елементи садизму, ну це якщо жертва вас допекла в зюзю. Врахуйте, що у вас має бути відповідна фізична підготовка для того, щоб нейтралізувати жертву силовим методом. Або купа хитрощів – нейтралізувати її хлорформом. Не забудьте про відбитки пальців. Вам потрібні зручні рукавиці, і нічого страшного, якщо вони будуть не чорні і не шкіряні. Головне, щоб було зручно. Найкраще, звісно – це обпалена шкіра на пальчиках, але то вже занадто брутально. Просто рукавиці. Більше того, не можна на місце злочину лишати будь-що, що може вказати на ваше ДНК. Це суттєво. Плюс необіхдно забезпечити собі алібі. Можна з допомогою твіттеру. Твітьте й вбивайте водночас, і тоді вас точно не будуть підозрювати. Який ненормальний буде твітити під час вбивства, еге ж?!  Ще можна знайти схожого на вас спільника і відправити його у людне місце, щоб думали, що то ви. Алібі – це ніжна штука, вимагає ідеального і чіткого планування. Прокол з алібі означає провал операції вцілому. І ще бажано, що вас не могли ніяк пов’язати із жертвою. Інакше ваші ручки будуть у наручниках, і вони будуть без рожевого пушка. І сексапільна блондо-брюнетка запроторить вас за грати *хлип-схлип*.

Власне, у мене майже все. А взагалі, якщо уже зовсім по секрету… Якщо люди, яких ви хотіли б вбити, реальні буки й бякі – карма все одно стукне по них їхньою ж букістю й бякістю, а ви спостерігатимете за цим з чистою совістю, попиваючи мохіто. Так що ходімо генерувати тепло й любов 🙂