Як я переїхала в Ужгород і що з цього вийшло

Стандартний

Життя настільки несподівана штука, що часом дивуєшся, шокуєшся, а потім взагалі боїшся про це думати. Живеш собі сьогодні в зоні комфорту із певним чином налаштованим ритмом життя, а завтра повідомляєш рідним, близьким, ансамблю і роботодавцю, що ти вже спакувала половину чемоданів і через три тижні ти приступаєш до роботи в Ужгороді. Спочатку люди роблять вигляд, що недочули або неправильно зрозуміли, потім здивовано перепитують. Потім всі люди діляться на дві кардинально полярні категорії: одні тиснуть руку, вітають і кажуть, що я умнічка, другі кричать на всю вулицю, що я нестерпна, покидаю їх напризволяще і взагалі надумала собі казна що. Перші, як ви зрозуміли, менш страждають егоїзмом і нав’язливим бажанням впорядкувати чуже життя.

Потім була ніч у поїзді. Прокидаєшся вранці, бачиш за вікном гори – і розумієш, що то уже надовго.

misto_ujУжгород зустрів мене рясним дощем, а це, самі знаєте, до грошей. Невелике місто, яке має свій характер. Такий різносторонній, багатонаціональний. Достатньо тісний, але водночас милий і затишний. Зимою він був достатньо сірим і малосніжним, але зараз квітень, і я пишу цей пост, сидячи на кухні, двері на балкон відкриті навстіж, і тепле весняне повітря залітає в квартиру. З вулиці долинають звуки двору, крики дітей, які на радість не сидять вдома в планшетах, а грають у дворовий футбол. В місті зацвітає та сама сакура, якою всі приїжджають милуватись, але ще перед тим місто почало цвісти абрикосами, вишнями і зеленіти молодими листочками на деревах. Річка Уж поволі тече, теплими вечорами на набережній не знайти вільної лавочки. Вони або зайняті закоханими парочками, або таємниче опиняються в самій річці.

Я відчуваю щастя, я сповнена гармонії і весни. Мені подобається це непросте місто і мені надзвичайно любиться ним гуляти. Я ще не завжди розумію закарпатської мови, але у мене повно вчителів навкруги. І я вдячна тому, хто поруч. Бо я щаслива.

Advertisements

Вопросы легче не задать (с)

Стандартний

Часом легше не бачити. Не задавати запитань, не бажаючи почути відповідь, яка нам не подобається.
Часом легше не думати, не згадувати. Не пам’ятати. Не знати. Не цікавитись. Не чути випадково.
Часом легше вилити на себе відро реалізму, затемпературити агонією, але через тиждень вилікуватись і зажити цинізмом. Хвороби ж не проходять безслідно.

Часом легше не відчувати. Коли душа пуста і не може навіть плакати. Ні сльозинки. Часом легше жити в замкненому колі і не хотіти його розірвати. Бо так зручніше. Бо не хочеться.

Часом легше зробити по-своєму, не так, як від тебе того очікують.

***
Я в твоих руках усну и не проснусь,
Я помню как, я знаю наизусть.
И каждый раз когда приходит ложь,
Я ухожу и превращаюсь в дождь.

Целая ночь. То спишь, то не спишь.
И даже звезды ни к чему.
Простите звезды

Вопросы легче не задать.
Не хватит воздуха и сил.
Он умирал но не просил.

И я смотрю в твои глаза,
И я хочу остаться в них –
В таких холодных, не моих.

Я в твоих руках усну и не проснусь,
Я помню как, я знаю наизусть.
И каждый раз когда приходит ложь,
Я ухожу и превращаюсь в дождь (с)