Несправедливо ображений Бетховен

Стандартний

Кілька місяців тому, як ви пам’ятаєте, ми займались розбором польотів по Моцарту. Ви ще тоді мали зрозуміти, що Моцартом справа не обмежиться і мене попре на дослідження ще далі.
Сідайте зручніше, сьогодні ми пройдемось по Бетховену. Так, це той, що Людвіг ван Бетховен. Так, це той, що оглох ще замолоду. Класик з класиків, віденська школа. Моцарт і Гайдн свого часу значно повпливали на його становлення як композитора. І от так вийшло, що не лише Моцарт перевертається в труні, коли фкантахтє та на інших ресурсах або ж його творіння комусь приписують, або ж йому приписують зайве. Насправді перше вичислити важче, з другим простіше.
Насправді от коли заб’єш в пошуку “Бетховен” – стільки всякої дивини вилізе. Розпочну з того, що першим потрапило під руку на сайті muzofon.com: (#рукаліцо)

1

2

Можете проплакатись. Але обидва треки – це далеко не Бетховен, а трошки скромніше, The Daydream – I miss you.

Наступне взагалі винесло мозок:

3

Мухи окремо, котлетки – теж окремо. По-перше, Бетховен не писав саундтреків до фільмів, це ж пєнь від ясєня, правда? По-друге, бідний Hans Florian Zimmer просто безмежно на вас за таке образиться, бо він звісно не Бетховен, але він теж пише гарну музику, і у нього є Оскар, Золотий Глобус і навіть два Греммі, а ви тут його із землею зрівняли і його трек Бетховеном зіпсували. Ай-яй-яй.

4  Ну я не дуже здивувалась, коли під такою назвою знайшла добре знайоме Requiem for a Dream від нашого старого знайомого Clint Mansell. Цікаво, якому ще класику припишуть цю композицію? Невже наступним буде Шопен?

5

А тут взагалі епічно. Під цим треком приховувалось Carmina Burana, написана Карлом Орфом, а не Бетховеном, і не дай Боже Моцартом.

6

Кхм, хтось перестарався і перелічив всіх композиторів, яких він знає. Ну ок. Насправді Йоганн Штраус-син. Говорячи про Штрауса, завжди треба уточнювати, який саме Штраус – батько чи син. Зате хоч з назвою вальсу вгадали, що не може не радувати.

Ну і на завершення – трошки Бетховена, а то цілий пост присвятила тому, що йому не належить, то хоч на завершення поділюсь з вами його творінням:

Дотримуйтесь авторських прав, шановні 🙂

Музика + гумор = ???

Стандартний

Йшов другий день простуди, і я тупіла з кожною хвилиною. Нещадно. Простір біля монітору заставлений чашками, біля ліжка – завалений таблетками, я у халаті і на голові у мене класика жанру – вибух на макаронній фабриці, наслідки якого ліквідувати ніяк не можуть n-нний день. Люди, розмовляючи зі мною по телефону, не впізнають мене, я ходжу по хаті і виспівую своїм хриплим голосом якусь джазуху у нижніх регістрах, які зазвичай недоступні мені у “здорові” дні, бо я ж перше сопрано. Кілька днів хвороби – ніщо, відчути себе Тіною Тернер – безцінно. За вікном – спокусливе сонечко, на градуснику – не менш спокусливі 15 за Цельсієм. Лежу-лежу, зірвалась, набридло, встала з ліжка – і понесло зі сторони у сторону, 37,3 і бактеріальний риніт і не думали пропадати. Ааааа! Констатую факт – я хочу на роботу, я засумувала за своєю роботою, я хочу зайнятись чим-небудь корисним, а я не можу цим самим корисним зайнятись вдома, у халаті, з макаронною фабрикою на голові і у оточенні результатів досягнення сучасної фармакології.

largeЩо завжди зі мною? Правильно, музика. Ну і ще щось із гумором. А коли це поєднати, то й оргазм мозку можна отримати. Атвічаю.

Можна часом на просторах ютюбу зустріти відео з виступами прекрасного дуету Igudesman and Joo. Це доволі унікальне явище в сучасній музиці, адже вони доводять, що класичну музику можна сприймати і слухати з гумором, і вона далеко не нудна. Кожен їхній номер – це маленький спектакль, поєднання гумору, музики, і, звичайно, шоу.

Трошки про них. Олексій Ігудесман і Річард Х’юнг Кі Джу колись вчились в одній музичній школі, спочатку ненавиділи одне одного, до бійок навіть доходило. А потім виявилось, що у них багато спільного, зокрема, любов до тієї ж класики. Вони обоє не розуміли, чому на концертах класичної музики атмосфера зазвичай нагадує обстановочку на цвинтарі. І власне вирішили її трошечки розбавити. Тому давайте знайомитись із їхньою творчістю, якщо ви ще до цих пір з нею не знайомі.

Отож, спочатку – Piano Lesson.  Сурові будні учня класу фортепіано. Нехай гіперболізовано, але щось в тому є 🙂

А для того, щоб втілити у життя наступне шоу, хлопцям довелося попітніти. Поясню, якщо раптом ви не володієте English настільки, щоб зловити суть з їхнього діалогу на відео. Узялись виконувати “Рондо в турецькому стилі” Моцарта, але тут Річард Х’юнг Кі Джу вирішив, що воно звучить не дуже по-східному, тому пропонує Ігудесману понизити ноту “сі” до “сі-бемолю”, відповідно, надати твору більш “східного” характеру. Ще й оркестр за собою підбили. По факту, переписали трошки Моцарта, і не лише для себе, а й для усього оркестру.

Наступна історія – про те, що буває, коли втрачаєш контроль над пультом до музичного центру. У ролі піддослідних кроликів – камерний оркестр Kremerata Baltica на чолі із Гідоном Кремером.

Ну, а все те, що відбувається на наступному відео, не можна назвати інакше, як “академическое дуракаваляние”. Просто народ отримує задоволення від класичної музики (уявляєте, да?). Знову ж таки спільно із Kremerata Baltica і Гідоном Кремером.

Enjoy! 🙂

Прага. Знайомство. And Mozart again.

Стандартний

Прокинулась я від того, що трусило. Не мене, автобус. Ми саме їхали по трасі, яку водії називали “трясучкою”. Її будувала ще радянська влада: бетонні плити, щоб танки проїхали. Спати далі сенсу не було, куди вже тут… Заснула я десь опівночі в Польщі і прокинулась у Чехії. Мені пощастило і я сиділа в автобусі сама, тому вночі я гордо скрутилась калачиком на сидіннях, накрилась потепліше ковдрою, яку завбачливо прихопила у дорогу, і задрімала. Наявність ковдри викликала заздрощі у всієї групи – в автобусі було явно не по-літньому. За вікном – мальовничі лісисті схили, червоні дахи невеличких містечок, повз які ми проїжджали. А на під’їзді до Праги я вгледіла майже понад трасою кілька косуль, які мирно поїдали листочки із дерев. На серці було якось радісно.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Прага теж зустріла мене червоними дахами, класними дорогами і чистими вуличками. Бруківка присутня. Багато спільного зі Львовом, але поверхів побільше. Знайомство із Прагою почалось із Старого Міста. Воно виникло й розбудувалось навколо великої торгової площі, яку тепер називають Старомєстською. Мій шлях пролягав через королівську дорогу, по ній колись проїжджали чеські правителі на коронацію. Не знаю, навіщо їм потрібен був такий довгий маршрут, це ж ледь не півміста… Напевне, похизуватись вбранням і коштовностями. Починаючи з Порохової Вежі, через Старомєстську площу, на Карлів міст – до Празького Граду, у Собор Святого Вітта…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Лишалось кілька хвилин до полудня. Перед астрономічним годинником Орлой на Старомєстькій площі – яблуку ніде впасти. Всі наставили на годинник в очікуванні дійства усю можливу й неможливу техніку… І ось почалось. Смерть у вигляді скелету смикнула за ниточку і відбила ще одну годину часу. Марнославець замилувався на своє відображення у дзеркало. Жадібний потирав свій гаманець із золотом. Турок хитав головою. У той же час над ними відкрились два вікна, і з’явились по черзі усі дванадцять апостолів. Закукарікав Золотий Півень. Вдарив колокол, заграв горніст десь високо на башті. Орлой відбив дванадцять. Нам лишилось на годину менше до Страшного суду.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Завмерла. Stavovské divadlo (Сословний театр). 29 жовтня 1787 року тут відбулась прем’єра опери Вольфанга Амадея Моцарта “Дон Жуан” (Don Giovanni) , яка частково й писалась у Празі, адже саме на віллі Бертрамка він її закінчив. Замовлення на написання опери поступило від празького театру після шаленого успіху опери “Весілля Фігаро”. Щоправда, Бетховен вважав сюжет опери аморальним, але куди ж нам з вами встрявати між Моцартом і Бетховеном…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Старе Місто було заполонене туристами. Маленькі вулички були просто забиті туристами, з усіх боків долунали різні мови. Врешті ми вийшли до Карлового мосту. Його башня, та, що стоїть у Старому Місті, чорна не стільки від століть, скільки від піщаника, з якого вона й побудована. Йому десь так вісім століть, і скільки ж він бачив… І якщо легенда про те, що архітектор домовився із Дияволом, щоб той наглядав за мостом, правдива, то Диявол, скажу я вам, знається на тому, що брати під опіку. Щоправда, не вберіг він повністю початковий скульптурний ансамбль мосту, скульптури втрачали і ставили нові. А ще колись, за легендою, з цього мосту скинули тіло Яна Непомуцького, вікарія, і після цього над тим місцем з’явилось п’ять зірочок. Прогулявшись мостом, я легко знайшла це місце, там прикріплена табличка, на якій зображено вікарія, а над його головою – німб з п’яти зірочок, які виблискують неначе начищений п’ятак. Секрет в тому, що потрібно прикласти п’ять пальців однієї руки до п’яти зірочок одночасно і загадати бажання. Я теж загадала. Цікаво, чи допоможе Ян його здійснити?!

To be continued…