Несправедливо ображений Бетховен

Стандартний

Кілька місяців тому, як ви пам’ятаєте, ми займались розбором польотів по Моцарту. Ви ще тоді мали зрозуміти, що Моцартом справа не обмежиться і мене попре на дослідження ще далі.
Сідайте зручніше, сьогодні ми пройдемось по Бетховену. Так, це той, що Людвіг ван Бетховен. Так, це той, що оглох ще замолоду. Класик з класиків, віденська школа. Моцарт і Гайдн свого часу значно повпливали на його становлення як композитора. І от так вийшло, що не лише Моцарт перевертається в труні, коли фкантахтє та на інших ресурсах або ж його творіння комусь приписують, або ж йому приписують зайве. Насправді перше вичислити важче, з другим простіше.
Насправді от коли заб’єш в пошуку “Бетховен” – стільки всякої дивини вилізе. Розпочну з того, що першим потрапило під руку на сайті muzofon.com: (#рукаліцо)

1

2

Можете проплакатись. Але обидва треки – це далеко не Бетховен, а трошки скромніше, The Daydream – I miss you.

Наступне взагалі винесло мозок:

3

Мухи окремо, котлетки – теж окремо. По-перше, Бетховен не писав саундтреків до фільмів, це ж пєнь від ясєня, правда? По-друге, бідний Hans Florian Zimmer просто безмежно на вас за таке образиться, бо він звісно не Бетховен, але він теж пише гарну музику, і у нього є Оскар, Золотий Глобус і навіть два Греммі, а ви тут його із землею зрівняли і його трек Бетховеном зіпсували. Ай-яй-яй.

4  Ну я не дуже здивувалась, коли під такою назвою знайшла добре знайоме Requiem for a Dream від нашого старого знайомого Clint Mansell. Цікаво, якому ще класику припишуть цю композицію? Невже наступним буде Шопен?

5

А тут взагалі епічно. Під цим треком приховувалось Carmina Burana, написана Карлом Орфом, а не Бетховеном, і не дай Боже Моцартом.

6

Кхм, хтось перестарався і перелічив всіх композиторів, яких він знає. Ну ок. Насправді Йоганн Штраус-син. Говорячи про Штрауса, завжди треба уточнювати, який саме Штраус – батько чи син. Зате хоч з назвою вальсу вгадали, що не може не радувати.

Ну і на завершення – трошки Бетховена, а то цілий пост присвятила тому, що йому не належить, то хоч на завершення поділюсь з вами його творінням:

Дотримуйтесь авторських прав, шановні 🙂

Advertisements

Музика + гумор = ???

Стандартний

Йшов другий день простуди, і я тупіла з кожною хвилиною. Нещадно. Простір біля монітору заставлений чашками, біля ліжка – завалений таблетками, я у халаті і на голові у мене класика жанру – вибух на макаронній фабриці, наслідки якого ліквідувати ніяк не можуть n-нний день. Люди, розмовляючи зі мною по телефону, не впізнають мене, я ходжу по хаті і виспівую своїм хриплим голосом якусь джазуху у нижніх регістрах, які зазвичай недоступні мені у “здорові” дні, бо я ж перше сопрано. Кілька днів хвороби – ніщо, відчути себе Тіною Тернер – безцінно. За вікном – спокусливе сонечко, на градуснику – не менш спокусливі 15 за Цельсієм. Лежу-лежу, зірвалась, набридло, встала з ліжка – і понесло зі сторони у сторону, 37,3 і бактеріальний риніт і не думали пропадати. Ааааа! Констатую факт – я хочу на роботу, я засумувала за своєю роботою, я хочу зайнятись чим-небудь корисним, а я не можу цим самим корисним зайнятись вдома, у халаті, з макаронною фабрикою на голові і у оточенні результатів досягнення сучасної фармакології.

largeЩо завжди зі мною? Правильно, музика. Ну і ще щось із гумором. А коли це поєднати, то й оргазм мозку можна отримати. Атвічаю.

Можна часом на просторах ютюбу зустріти відео з виступами прекрасного дуету Igudesman and Joo. Це доволі унікальне явище в сучасній музиці, адже вони доводять, що класичну музику можна сприймати і слухати з гумором, і вона далеко не нудна. Кожен їхній номер – це маленький спектакль, поєднання гумору, музики, і, звичайно, шоу.

Трошки про них. Олексій Ігудесман і Річард Х’юнг Кі Джу колись вчились в одній музичній школі, спочатку ненавиділи одне одного, до бійок навіть доходило. А потім виявилось, що у них багато спільного, зокрема, любов до тієї ж класики. Вони обоє не розуміли, чому на концертах класичної музики атмосфера зазвичай нагадує обстановочку на цвинтарі. І власне вирішили її трошечки розбавити. Тому давайте знайомитись із їхньою творчістю, якщо ви ще до цих пір з нею не знайомі.

Отож, спочатку – Piano Lesson.  Сурові будні учня класу фортепіано. Нехай гіперболізовано, але щось в тому є 🙂

А для того, щоб втілити у життя наступне шоу, хлопцям довелося попітніти. Поясню, якщо раптом ви не володієте English настільки, щоб зловити суть з їхнього діалогу на відео. Узялись виконувати “Рондо в турецькому стилі” Моцарта, але тут Річард Х’юнг Кі Джу вирішив, що воно звучить не дуже по-східному, тому пропонує Ігудесману понизити ноту “сі” до “сі-бемолю”, відповідно, надати твору більш “східного” характеру. Ще й оркестр за собою підбили. По факту, переписали трошки Моцарта, і не лише для себе, а й для усього оркестру.

Наступна історія – про те, що буває, коли втрачаєш контроль над пультом до музичного центру. У ролі піддослідних кроликів – камерний оркестр Kremerata Baltica на чолі із Гідоном Кремером.

Ну, а все те, що відбувається на наступному відео, не можна назвати інакше, як “академическое дуракаваляние”. Просто народ отримує задоволення від класичної музики (уявляєте, да?). Знову ж таки спільно із Kremerata Baltica і Гідоном Кремером.

Enjoy! 🙂

Карлові Вари, або як виглядає серце Європи

Стандартний

OLYMPUS DIGITAL CAMERA1358 рік, Богемія. Зграя мисливських собак переслідувала оленицю, яку поранив мисливець. Здавалось, олениця випускала останній подих, втікаючи під собак і мисливця, який наздоганяв їх позаду, але тут вона влетіла чимдуж у маленьке озерце, покрите парою, і, здалось, набралась нових сил, вискочила із води і доволі легко втікла від переслідувачів. Вражений мисливець (а це був саме Карл IV, король Богемії та імператор Священної Римської імперії) зупинився біля джерела скуштувати води, і на його здивування, вона була ледь не гарячою. Згодом Карл звів тут місто і назвав у свою честь. З тих пір на протязі майже семи століть з його легкої руки сюди з’їжджались з усіх усюд багаті аристократи, інтелігенція і часто-густо – короновані особи. Російський цар Петро І, пруський король Фрідріх ІІ, ці вулички пам’ятають Гете, Шиллера, Гоголя, Баха, Паганіні, Шопена, Дворжака, Чайковського… Великий Гете писав: “На світі існує всього лиш три міста, де я хотів би жити – Веймар, Рим і Карлові Вари”.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAІ зразу відповідаю на запитання про назву міста. Насправді протягом цих днів у Чехії дещо познайомилась із чеською мовою, зрозуміти чехів було доволі легко, все ж таки це також слов’янська мова, наші мови мають багато спільних слів, хоча часом їхній переклад виявлявся доволі неочікуваним. Саме слово “Вари” можна перекласти як кип’яток, тобто Карлові Вари – це кип’яток Карла, його джерела, які він тут відкрив. З-під землі б’є дванадцять джерел, але мають карловарці ще й тринадцятий – бєхєровку. Походження цього напою має цілу детективну історію. Одного чудового дня на зламі XVIII та XIX століть у Карлових Варах внєзапно здибались місцевий фармацевт Йозеф Бєхєр та лікар-англієць Фробіг. Приємно проводили час у філософських бесідах, знаєте, і при від’їзді своєму Фробіг, який полюбляв експериментувати із травами, лишив Бєхєру листочок із формулою зі словами “Ви знаєте, пане Мозер, щось в цьому є…”. І ось з початку XIX століття всі дегустують цю саму чудову бєхєровку, і щось в цьому є; рецепт до цих пір нікому не розголошують, зате всі знають, що туди входить 27 трав. По крайній мірі, коли у Чехії переді мною ставав вибір алкогольного напою до вечері – пиво чи бєхєровка, – то повірте, що я подумки просто страшно корчилася у муках, бо змішувати – не варіант, а обрати одне – занадто важко.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAА місто чарівне. Скажу зразу, що приїжджати туди на один день – це дуже роздражнити себе. Їхати туди треба мінімум тижнів на два, водички попити і покупатися у ній. Це чарівне місто живе спокійним та розміреним темпом життя, воно маленьке і дуже приємне. 600 метрів над рівнем моря, долина річки Тепла. Підходиш до краю мосту, заглядаєш у воду – а річка зовсім неглибока, і бачиш прямо там здоровенних сомів. Я б і сама не повірила, якби мені хтось розповідав, але їх там цілі зграї, відловлювати, само собою, в межах міста – заборонено. А над ними качечки плавають.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAІ все-таки, що ж цікавого є у Карлових Варах? Ну от хоча би гейзер, який виштовхує з надр землі цілющу воду з 18 кг мінералів та мікроелементів за хвилину. Біля нього можна посидіти, помедитувати, можна й скуштувати водички, для пиття є окремі бювети. Проте хочу вас попередити, що водичка має чудовий “слабительный” ефект, тому якщо ви у Карлових Варах проїздом – краще наберіть води із собою у пляшечку додому. Я ж наважилась лише набрати трішки на долоню й скуштувати: вода дійсно тепла і має доволі специфічний присмак. Також по дорозі до гейзеру натрапите на Колонаду. 132 метри, зверху дванадцять скульптур із піщаника, що символізують собою дванадцять місяців року. А ще – Grandhotel Pupp, в якому знімали той самий “Казино Рояль”.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAПроблем порозумітись з місцевим населенням – ніяких. За неофіційними даними, близько 70% нерухомості у Карлових Варах належить саме громадянам із колишнього СНГ. Прогулюючись вуличками, було помічено, що майже всі вивіски магазинів дублюються російською мовою, а у магазинах майже всі продавці розмовляють російською або ж із CНГ originally. Моїх супутниць це навіть напрягло: приїждждаєш на модний курорт у серце Європи – і тут тобі наші… Зупинились і присіли в кафешці пообідати. Мої дівчата замовили все те ж пиво по 0,5л, а я попросила 0,3л. Офіціант, молодий чорнявий загорілий накачаний мачо, при вигляді якого у нас із Маринкою по повній програмі потекли слинки, перепитав, чи дійсно я бажаю 0,3л пива і відповів: “Хорошо, один детский бокал пива и два по 0,5л”. Сміялись довго звісно, але до від’їзду з Чехії я більше не грішила і не пила таке класнюче пиво такими дитячими порціями.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAЦе дивне місто, йому вдається лишатись спокійним і затишним навіть при тій кількості туристів, яка там шастає. Хочеться присісти на лавочку у парку Дворжака і просто насолоджуватись повітрям, сонцем, лісистими схилами, які утворюють ту затишну долину, в якій заховалось місто, годувати качечок. Попивати водичку строго за призначенням лікаря із конкретних джерел, відвідувати лазні. Вдихати атмосферу міста неспішними вечірніми прогулянками. Мрію повернутись, що ж тут ще додати?!

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.
Вуличками нічної Праги
Трошки Дрездену, або за що я поважаю німців

Прага. Знайомство. And Mozart again.

Стандартний

Прокинулась я від того, що трусило. Не мене, автобус. Ми саме їхали по трасі, яку водії називали “трясучкою”. Її будувала ще радянська влада: бетонні плити, щоб танки проїхали. Спати далі сенсу не було, куди вже тут… Заснула я десь опівночі в Польщі і прокинулась у Чехії. Мені пощастило і я сиділа в автобусі сама, тому вночі я гордо скрутилась калачиком на сидіннях, накрилась потепліше ковдрою, яку завбачливо прихопила у дорогу, і задрімала. Наявність ковдри викликала заздрощі у всієї групи – в автобусі було явно не по-літньому. За вікном – мальовничі лісисті схили, червоні дахи невеличких містечок, повз які ми проїжджали. А на під’їзді до Праги я вгледіла майже понад трасою кілька косуль, які мирно поїдали листочки із дерев. На серці було якось радісно.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Прага теж зустріла мене червоними дахами, класними дорогами і чистими вуличками. Бруківка присутня. Багато спільного зі Львовом, але поверхів побільше. Знайомство із Прагою почалось із Старого Міста. Воно виникло й розбудувалось навколо великої торгової площі, яку тепер називають Старомєстською. Мій шлях пролягав через королівську дорогу, по ній колись проїжджали чеські правителі на коронацію. Не знаю, навіщо їм потрібен був такий довгий маршрут, це ж ледь не півміста… Напевне, похизуватись вбранням і коштовностями. Починаючи з Порохової Вежі, через Старомєстську площу, на Карлів міст – до Празького Граду, у Собор Святого Вітта…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Лишалось кілька хвилин до полудня. Перед астрономічним годинником Орлой на Старомєстькій площі – яблуку ніде впасти. Всі наставили на годинник в очікуванні дійства усю можливу й неможливу техніку… І ось почалось. Смерть у вигляді скелету смикнула за ниточку і відбила ще одну годину часу. Марнославець замилувався на своє відображення у дзеркало. Жадібний потирав свій гаманець із золотом. Турок хитав головою. У той же час над ними відкрились два вікна, і з’явились по черзі усі дванадцять апостолів. Закукарікав Золотий Півень. Вдарив колокол, заграв горніст десь високо на башті. Орлой відбив дванадцять. Нам лишилось на годину менше до Страшного суду.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Завмерла. Stavovské divadlo (Сословний театр). 29 жовтня 1787 року тут відбулась прем’єра опери Вольфанга Амадея Моцарта “Дон Жуан” (Don Giovanni) , яка частково й писалась у Празі, адже саме на віллі Бертрамка він її закінчив. Замовлення на написання опери поступило від празького театру після шаленого успіху опери “Весілля Фігаро”. Щоправда, Бетховен вважав сюжет опери аморальним, але куди ж нам з вами встрявати між Моцартом і Бетховеном…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Старе Місто було заполонене туристами. Маленькі вулички були просто забиті туристами, з усіх боків долунали різні мови. Врешті ми вийшли до Карлового мосту. Його башня, та, що стоїть у Старому Місті, чорна не стільки від століть, скільки від піщаника, з якого вона й побудована. Йому десь так вісім століть, і скільки ж він бачив… І якщо легенда про те, що архітектор домовився із Дияволом, щоб той наглядав за мостом, правдива, то Диявол, скажу я вам, знається на тому, що брати під опіку. Щоправда, не вберіг він повністю початковий скульптурний ансамбль мосту, скульптури втрачали і ставили нові. А ще колись, за легендою, з цього мосту скинули тіло Яна Непомуцького, вікарія, і після цього над тим місцем з’явилось п’ять зірочок. Прогулявшись мостом, я легко знайшла це місце, там прикріплена табличка, на якій зображено вікарія, а над його головою – німб з п’яти зірочок, які виблискують неначе начищений п’ятак. Секрет в тому, що потрібно прикласти п’ять пальців однієї руки до п’яти зірочок одночасно і загадати бажання. Я теж загадала. Цікаво, чи допоможе Ян його здійснити?!

To be continued…

У кожного свій саундтрек життя…

Стандартний

leYF2mUL_5A  Музика. Її не можна побачити. Можна почути, відчути кожною клітинкою тіла, пропустити через усі нервові закінчення і відчути неземну насолоду від її правильних гармоній. Це бальзам для душі у найважчі часи і приємне доповнення до найбезтурботніших часів. Це те, що буде з тобою завжди, навіть якщо забула в сумку покласти плеєр чи зарядити його. Вона буде в мозку, в душі, в серці, і її не викорінити. Вона часто задіває за живе певним набором гармоній, нот, інструментів, а часом своєю причетністю, прив’язкою до подій, людей, часів. Вона здатна заглушити думки тоді, коли ніхто й ніщо не здатні їх притишити. Це порив, це маленький світ. Вона для кожного, у кожного свій набір гармоній, який не лишить байдужим. Часом вона краще підходить для того, щоб висловити думки й почуття, бо слова не мають того емоційного окрасу.

Шкода, що її не можна потримати. Зате її можна вкласти у серце. Шкода, що так мало людей, яким подобається та ж музика, що й мені. Зате це прекрасно, що її настільки багато, що смаки у нас всіх дуже різняться.

У кожного свій саундтрек життя. Те, що супроводжує найвідповідальніші і найсерйозніші моменти. Кожному своє. Але є та, що нікого не лишить байдужим.

 

Et lux perpetua luceat eis, або Кілька слів про Моцарта

Стандартний

1KcqTWICI-4 Вчора ввечері я чітко зрозуміла, що це не може далі продовжуватись.

Це був звичайний вечір неділі, моя меломанська натура зголодніла, і я годувала її викопаними новинками. Брамс за Вагнером, Бетховен за Шопеном – і тут я внєзапно згадала, що у мене немає повністю Requiem’у Моцарта. По частинкам колись нашкребла, а от немає цілого в одному виконанні. Ну звісно, чим ще нагодувати цю зголоднілу  музичну душу з її збоченськи абсолютним слухом?! Пєнь от ясєня, що Моцартом.

Відкрило дитя google.com, ввело пошуковий запит “скачать моцарт реквием”… І тут мені схотілось застрелитись, повіситись, спалити себе живцем, викинутись із 20-поверху і після цього всього, на завершення, втопитись. Зрадник-гугл забитий посиланнями “скачать моцарт реквием по мечте”! Зайшла на get-tune.net, забиваю в пошуку “моцарт” – і мені на голову знову звалюється: “Мелодия для души – Моцарт – Гроза”, “Вольфганд Амадей Моцарт – Душа”, “В.А.Моцарт. Реквием по мечте. Последнее великое творение пронизывает насквозь”, “В.А.Моцарт – Симфония №4 для фортепиано и скрипки (Душа)”, “Моцарт – Музыка ангелов”…

Люди, бідний Моцарт вам нічого не зробив, але він перевертається нещадно у труні, давайте дамо людині відпочити. Що найцікавіше, що цього всього не приписали Бетховену наприклад. А чому? Бетховен ображається може, ні?

Тепер коротко і ясно. Те, що народ обізвав “Моцарт – Душа” – це ніяк не Моцарт, як ви вже зрозуміли. Цей трек належить ірландсько-норвезькому дуету Secret Garden, який має у своєму репертуарі ще багато прекрасної музики, і має не менш прекрасну назву “Songs from a Secret Garden”.

Також доволі несподівано знайшла під “авторством” Моцарта композицію “River flows in you” південно-корейського піаніста і композитора Yiruma. Це було справжнє #внєзапно, бо я була свято переконана, що після того, як вона прозвучала в сутінках, фанати мали уже давно викачати все це собі у плеєри і тим більше знайти первинного виконавця. Виявилось, що я дуже і дуже глибоко помилялась і недооцінила чиїхось бажань приписати все найкраще в цьому світі Моцарту.

Тепер розберемось із дивним треком “Моцарт – Реквием по мечте”, яким забитий весь Google. Цей трек звучав у фільмі “Requiem for a Dream”, але це ні разу не Моцарт. Навіть не Вагнер. Це британський композитор Clint Mansell, я думаю, що йому дуже приємно, що його до Моцарта прирівняли, але всього в міру.

У творчій спадщині Моцарта дійсно є Requiem. Заупокійна месса, останній його твір, який він так і не завершив. Після смерті Моцарта твір допрацьовували його вдова та учень Ф.К. Зюссмайр. Написання “Реквієму” замовив один граф, який дуже любив видавати чужі твори за свої. Моцарту була поставлена умова писати анонімно, і він не міг не погодитись, оскільки останні роки свого життя від доживав у злиднях. Але правда має фантастичну властивість завжди вилазити на поверхню – і сьогодні в музичних школах усі вивчають Моцарта, а не якогось там графа. Requiem сьогодні складається із 14 частин. Остання частина дійсно називається Lux Aeterna, що в перекладі означає “вічне світло”. Але не плутайте Менсела і Моцарта.

Твір вражає величністю, і в окремі моменти я не можу слухати його без сліз, настільки чомусь мене пробирає до кісточок.

Друга частина – Kyrie (Kyrie eleison, Christe eleison). Диригент – Леонард Бернстайн.

Третя частина – Dies irae. Слова говорять самі за себе. Величний марш.

Dies irae, dies illa
Solvet saeclum in favilla,
Teste David cum Sibylla.
Quantus tremor est futurus,
Quando judex est venturus,
Cuncta stricte discussurus.
День гнева, тот день
Превратит мир в пепел,
По свидетельству Давида и Сивиллы.
Сколь великий ужас настанет,
Когда придет Судия,
Который сурово всё рассудит.

Ну і нарешті те, від чого у мене кров холоне в судинах – Lacrimosa dies illa (слізний день). Під неї я б хотіла помирати, так і запишіть. Це схоже на уособлення вічності, небуття, ця музика змушує усвідомити свою нікчемність перед лицем смерті.

На відео – починається із 01:25.

Lacrimosa dies illa,
Qua resurget ex favilla
Judicandus homo reus.
Полон слез тот день,
Когда восстанет из праха
Чтобы быть осужденным, человек.
Huic ergo parce, Deus,
Pie Jesu Domine,
Dona eis requiem. Amen.
Так пощади его, Боже,
Милостивый Господи Иисусе,
Даруй им покой. Аминь.

Так що бігом витирайте із своїх аудіозаписів все, що не належить Моцарту. У нього краще, самі чули.

Якщо Вам схотілось більше Моцарта, тиць сюди, cюди.

Меломанське again. На прохання читацької аудиторії з Німеччини.

Стандартний

Так сталося, що мене попросили доповнити свої меломанські вилиття душі. Мені не шкода, я в душі добра й пухнаста.

Мабуть, лінивий не зізнавався у любові до Океану Ельзи. Я не виняток, я теж їх люблю, палко й пристрастно. Люблю їхні гармонії, які чіпляють, які є мені близькими. Якби я писала б музику, вона мала б такі ж гармонії. Кожна пісня у них особлива, з деякими пов’язані певні спогади, люди, асоціації… Дуже люблю саме цю пісню. “Не залишай мене… Я ж тебе знайшов”. Ну що тут додати… Романтично і по-справжньому проникливо. Ніби десь зачепили з десяток струн у душі.

 

 

Кілька слів про Tina Dico (Tina Dickow). Датська співачка, автор пісень. Ви, мабуть, вперше про неї й читаєте, а у неї уже сім альбомів, а може й більше. Саме із цієї пісні почалось моє знайомство з нею. Так сталось, що приблизно в той же час (а це була весна 2009, якщо мені не зраджує моя дівоча пам’ять) в інеті з’явилась перша частина “Сутінків”, і тоді ще всі ними захоплювались (ну і Паттісоном в більшій мірі), саундтрек розтаскали на “ура”, а мені чомусь в цьому фільмі не вистачало саме цієї пісні. В моїй свідомості і пам’яті вона назажди лишиться “сутінковою”.

“The truth I’ll never know
All I see is you…
All I want is you…”

“And when I’ve run too far
Chasing that lonesome star
I don’t know who you are
But all I see is you…
All I want is you…
All I have is you…”

 

 

Арета Франклін. Такий шикарний вокал, діапазон, техніку – то ще пошукати. Це зараз у нас круті звукозаписуючі студії, в яких можна намутити все, що душа бажає. Але пані Франклін – це, якщо хочете, справжнісінький натурпродукт. Перша жінка, ім’я якої було внесено в Зал Слави Рок-н-роллу. Люблю слухати, з якою ж легкістю вона бере ноти другої октави.

 

 

Queen. Тут можна й не говорити нічого, ви і так все знаєте. Неперевершена родзинка рок-музики. Без них рок був би не тим. Пісня “I’m going slightly mad” на перший погляд здається веселою і сатиричною. Але це тільки на перший погляд. Зйомки кліпу проходили в останній рік життя Фредді Мерк’юрі, вже тоді хвороба, що поїдала його, прогресувала. В цьому кліпі ще відчувається його запальний дух та творчий внесок. В останньому ж відзнятому групою кліпі на пісню “These Are the Days of Our Lives” ви побачите дещо інше, це свого роду прощання із слухачем. Але сьогодні в ефірі “I’m going slightly mad”. Чорно-білі тони, мені здається, навпаки підкреслюють ті двозначність і драматизм, які ми повинні були б вловити.

 

 

Піду далі вишукувати щось цікавеньке. Цьомки.