Культ Путіна

Стандартний

Я перестала читати новини у той момент, коли зрозуміла, що виснажена від всього того, що відбувається. Психологічно хотілось втекти і відгородитись від суєти й неспокою. Телевізор я й до того не дивилась, а от на певні новинні сайти довелось накласти табу. Частково не останньою причиною стала однобокість висвітлювання подій. Проте, використовуючи соціальні мережі, хочеш ти цього чи не хочеш – а про новини дізнаватись будеш.
Останнім часом всіх ключових постатей, які знаходяться на слуху, в об’єктиві стрімів та телекамер, модно записувати в агенти Путіна. Навіть тих постатей, що знаходяться по різні сторони барикад. І навіть тоді, коли такі пояснення провалюють усі логічні перевірки. Ніхто не виключає серйозного впливу цієї одіозної постаті на все те, що зараз відбувається не лише в Україні, а й на міжнародній дипломатичній арені (якщо її ще можна так називати, звісно). На даний час ми вбачаємо в Путіні головного ворога нашої країни. Але у нас ворог не один. Певне, забагато честі ми приділяємо одній персоні, оспівуючи його у пісеньках, що уже стали хітами.
Для того, щоб боротись із ворогом, про нього треба якнайбільше знати, щоб чітко усвідомлювати, з ким ми маємо справу.
Якщо коротко пробігтись по біографії – стандартне народився/виріс/поступив, комуналка, Ленінград, юридичний факультет. Там і зустрів Анатолія Собчака, який на той час був доцентом ЛДУ. Мабуть, не так просто Вовочку одразу після завершення університету відправили працювати по розприділенню в КДБ. Власне, з 1975 по 1990 Путін там і працював, а уже в 1990 році доля зводить його із тим же Анатолієм Собчаком, Путін працює під його патронажем (і тут мені згадується фраза “Случайности не случайны”). Собчак йшов догори і тягнув за собою Вовочку. А потім Вовочка набрав розгону і стрибнув вище самого Собчака: уже в 1998 році він став директором ФСБ. Встиг захистити кандидатську дисертацію, було доведено, що він її сплагіатив, але бідні росіяни досі не знають, що Вовочка підло наї набрехав. Потім внєзапненько дядя Боря (котрий Єльцин) видав “устал и ухожу”, і влада плавно перетекла в руки Путіна. Випадково? Не думаю. Працюючи директором ФСБ, явно мав достатньо компромату, щоб прибрати з свого шляху суперників за владу. Три місяці правління країною виявилось достатньо, щоб на виборах 2000 року стати законно обраним президентом РФ. В принципі, далі ви все знаєте – перший термін, другий термін, місцеблюститель Дімка, третій термін.
КДБіст лишається КДБістом пожиттєво. Всі знають, що у Путіна дві доньки, але світ не бачив їх дорослими. У ЗМІ можна знайти лиш одну фотографію старшої доньки у дорослому віці та кілька дитячих світлин. Вони навчались в університеті так, що їх жодного разу не бачили їхні одногрупники, і навіть тепер достеменно невідомо, де вони знаходяться і чим займаються. Погодьтесь, конспірація вищого рівня.
Тепер про те, що може бути корисним дня нас. 30 червня 1999 року було введено війська РФ в Чечню. Цьому передувала гучна серія підривів житлових будинків (Москва, Волгодонськ). Та й взагалі, якщо копнути в історію, давно уже там, в Чечні, було неспокійно. Але якщо коротко – вони хочуть незалежності, а Росія вводить війська для підтримання конституційного порядку (Перша чеченська війна) і для проведення АТО (Друга чеченська війна). Тоді, 30 вересня 1999 року, Путін пообіцяв журналістам, що нової війни не буде, хоча уже за місяць перед тим Чечню активно бомбардували з повітря, а якраз 30 вересня танки РФ увійшли на територію Чечні. Є свідки, які стверджували, що підриви житлових будинків у вересні 1999 року були організовані владою РФ, хоча й приписані терористам задля отримання офіційної можливості ввести війська в Чечню. Окрім усіх вибухів, які, на жаль, забрали життя до 300 людей, планувався вибух у м.Рязань, але там наполохані останніми подіями місцеві жителі і в міліцію подзвонили, і місцева міліція по гарячим слідам затримала двох підозрюваних, які у відділенні внєзапненько показали посвідчення ФСБ. А потім подзвонили з Москви і наказали хлопців відпустити. Вам цей сценарій нічого не нагадує? Ну, певне, зі мною хтось та й схоче посперечатись, що немає чого рівняти Чечню до Криму, але питання не в сценаріях. Питання в тому, що є готовність принести в жертву людські життя заради вищої мети. Хоча її вищість тут же ставиться під питання.
Ніколи не пробачу Путіну загибелі всього екіпажу підводного атомного човна “Курськ” у Баренцевому морі в серпні 2000 року. Наврядчи хтось чи щось змусить мене повірити в офіційно-нав’язувані версії слідства. Хлопців просто втопили, змусили замовчати. На той час Путін уже майже півроку як був президентом. Досі засекреченими лишаються фрагменти записки командира човна. Але краще про це дивіться у фільмі, забороненому до показу в Росії. В списку тих же трагедій – захоплення терористами театру на Дубровці у 2002 році та захоплення терористами школи в Беслані у 2004 році. Разом із Бесланом мені завжди згадується політична журналістка Анна Політковська, яка активно займалась висвітленням подій у Чечні і гостро критикувала Путіна. Вона вилетіла в Беслан одразу, коли почула новини про те, що школу захоплено. Її намагались отруїти просто в літаку. А через два роки хтось зробив подарунок президенту Путіну – її вбили у під’їзді власного будинку 07 жовтня 2006 року, в день його народження.
Путін – це не просто те слово із п’яти літер, з яким він у нас зараз тісно асоціюється в інтернет-мемах. Це людина, яка встигла створити культ своєї особистості, жорстку і підвладну лише йому вертикаль влади, яка повністю взяла під контроль ЗМІ, розуміючи, що хто володіє інформацією, той володіє світом. Це політичний лідер, який вважає розпад СРСР найбільшою історичною помилкою ХХ століття і дійсно робить все, для того, щоб її виправити, в чому ніхто в Україні уже не сумнівається. Я думаю, за ці місяці у вас була можливість поспілкуватись із друзями-знайомими-родичами з Росії і почути все про наших майданутих-радикалів-яроша. Путін береже і підтримує життєдіяльність тієї совкової системи мислення, держуправління, про яку ще не встигли забути. Йому це вигідно. Його підлеглим це вигідно. І частині росіян це вигідно. Бо ж житла власного немає, працювати немає де, зате “Крым наш”. А те, що проект Криму простим росіянам обійдеться дорожче, ніж Олімпіада, і оплачуватиметься з їхнього ж карману – про це їхня ідеологічна машина їм не говорить. Зіткнення із правдою завжди дуже болісне.
Історія вчить, що диктатори погано кінчають. Назвете мені хоч одного диктатора, який кінчив добре – з мене шоколадка. Не можу зрозуміти, чому Путін не задумується над тим, що рано чи пізно прийде кінець, і він буде доволі безславним. Він так боїться повторення нашої революції у себе, що сподівається вторгнутись в Україну, встановити свої порядки і підтримувати тоталітарний режим на теренах колишнього СРСР й надалі? Уже ні, не вийде. Після того, що пережила Україна за останні півроку, швидше ми допоможемо організувати Майдан на Червоній площі, аніж Україна ляже під Путіна. Питання в тому, хто ми для світу зараз, чи боремось ми самі, чи нас хтось все ж підтримає.

Advertisements

Політично-історичне. “Учите матчасть”.

Стандартний

Я так бачу, серйозний резонанс викликало ось це. Якщо коротко, то дядько Святаш вважає Бандеру і Ко фашистами, західноукраїнці і діаспора за кордоном – чмо, східноукраїнці – няшки. На дядька Святаша пообіцяли подати в суд, нагадали про ст.110 ККУ і зробили ай-яй-яй за пропаганду розколу держави на найвищому рівні.
Окей. Дядько Святаш негарно висловився як для держслужбовця вищого рангу, не дотримався професійної етики і взагалі не няшка, бо він регіонал, а біло-сині не в тренді. Але ото ви прочитали його пост в мордокнизі і вам зовсім не здалося, що він трошечки правий?
Можливо, не всі в школі любили історію. Не всі схильні до гуманітарних наук, декого це все змушувало на уроках нудитися і думати в руслі “Ну сіравно я виросту і буду адвокатом/директором/журналістом/балериною” (потрібне підкреслити, непотрібне викреслити). Але от ви виросли, стали самостійними – і як попки повторюєте все за політичними лідерами/вискочками, які полюбляють займаютися відвертим популізмом і перекручуванням історії. Не говорячи вже про те, що цілий Майдан зібрався відстоювати, окрім усього іншого, євроінтеграцію, але підніміть руки ті, хто насправді повністю прочитав текст угоди про асоціацію з ЄС і пам’ятає, що ЄС ще нас до себе і не думало брати, а просто запропонувало ще більше прихильності, ніж було до цього, плюс деякі інші вигоди.
Насправді я мушу погодитись із Святашем у тому, що в межах України сьогодні є дві країни, і так склалось історично, географічно, але далеко не політично, бо насправді теперішні події в Україні свідчать про те, що багато кому вигідно роздмухувати громадянську війну, розхитувати стабільність і розділити Україну. Але я сьогодні не про політику, а про історію.
imagesCABUC7DUЯкщо ви хоч щось пам’ятаєте з уроків історії, то знаєте, що так історично склалось, що Україна була ласим шматочком у геополітичному плані для сусідніх держав. От не спалось їхнім правителям спокійно, все воювали, відвойовували, і як наслідок Західна і Східна Україна то були разом, то не разом, то під Москвою, то під Польщею, а часом все настільки швидко відбувалось, що важко було вловити хід подій. Само собою, коли територія знаходиться у складі певної держави, неминучою є асиміляція народу. І якщо Західна Україна була під Польщею, певна річ, що її тодішнім жителям і теперішнім потомкам будуть ближчими західні цінності, нехай часом вони і нав’язувались штучно, насильно, але явище генетичної пам’яті ще ніхто не скасовував. З цього приводу можна звернутись до наукового спадку дідуся Карла Юнга і прочитати, що він пише про генетичну пам’ять різних рас: «Звичайно, на більш ранньому і низькому ступені душевного розвитку, де ще можна відшукати відмінності між арійською, семітською, хамітською і монгольської ментальністю, всі людські раси мають спільну колективну психіку. Але з початком расової диференціації виникають і суттєві відмінності в колективній психіці. З цієї причини ми не можемо перевести дух чужої раси в нашу ментальність цілком, не завдаючи відчутної шкоди останній» (Юнг К. Г. «Проблеми душі нашого часу»).
Пройдемось по історії. 1654 рік – Переяславська угода, як наслідок – поступове збільшення на території України з роками московських військ з родинами. Три поділи Польщі (1772, 1793, 1795) – росіяни з’являються і на Правобережній Україні. XVIII ст. – заселення Південної України росіянами (частково – поміщиками, які там отримали землі від Катерини ІІ, частково – кріпаками-втікачами та старообрядцями з Росії). XIX ст. – наплив росіян у Донбас в зв’язку з активізацією важкої промисловості. ХХ ст. – організованих російською владою масових переселень росіян на місце вимерлих українців і представників інших етнічних груп після голодоморів 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років, а також після депортацій. 1941 рік – евакуація населення України в зв’язку з воєнними діями, як наслідок – неповернення українців на рідні землі. Після 1945 року – українців виселюють за межі республіки на цілинні землі, новобудови тощо, а в Україні населюють масово росіян. Заполіруємо зверху кількасотлітньою пропагандою і насадженням чужої культури.
От вам і генетична пам’ять народу. Ми не можемо, не маємо права чекати від Східної України повної підтримки курсу євроінтеграції, вона їм не близька. Для них рідніше східний курс. Для Західної України, яка тривалий час розвивалась під впливом Польщі, Австро-Угорщини і менше часу – у складі СРСР – ближчим є Захід. Тому так склалось історично, що в одній державі зараз ми не сприймаємо адекватно одне одного, у нас немає і не буде демократії і єдиної процвітаючої держави до того часу, доки у колективній свідомості населення держави на Сході одні москалі, а на Заході – бандерівці і петлюрівці. Західна Україна адекватно не хоче сприймати проросійського президента Януковича, але згадайте, що аналогічно на Сході не сприймали Ющенка. Тому в моєму баченні Україна має два шляхи: або існувати як дві різні держави, або усім колективно подорослішати на одне покоління, вибити усю дурку з голови і навчитися чути одне одного. Я не про політиків, я про народ. Наша гниюча державна система така, бо ми певною мірою самі їй дозволяємо такою бути. У нас такий бардак в державі і в головах, бо ми певною мірою самі не хочемо його прибрати. Ми вийшли на Майдан проти корупції та свавілля влади, але ми лякаємось репресій, носимо хабарі в держустанови і всюди застосовуємо “связі” для вирішення певних проблем. Олігархи і чинуші будуть наживатись на нас, доки ми самі їм це дозволяємо, керуючись нашим ментальним принципом “моя хата скраю”. Крига скресла, те, що відбувається в країні – це перші кроки до отого дорослішання, яке нам так необіхдне. Але зараз головне – не зупинитися.

ПС. Всіх охочих до дискусії прошу в коменти.

Політично-економічне. Чому все так погано і взагалі доколє ми будемо так жити?..

Стандартний

“Ви ще не вступили в тайожний союз? Тоді ми йдемо до вас…” (с) Путін

 

Ех… Пічалька одна навколо. Ви тільки подумайте: ми всі разом коштуємо 15 млрд долярів плюс знижка на газ. Акуєть. Немає меж моєму розпачу. Безплатний сир буває тільки в мишоловці, це всім зрозуміло. Тому я й чекаю інформаційної бомби, яка розірветься з дня на день, і ми дізнаємось про більш чітки мотиви Росії у цій грі, окрім аргументів Путіна, що Україна – це братська держава і він просто повинен їй допомогти. Однозначно “тема сисек нераскрыта”. З барського плеча, з чистою душею віддав чемоданчик із долярами? Одним махом руки скинув ціну на газ? Як ви думаєте, Путін дійсно лох? І я не думаю, що лох. Хоча в інтернетах де-не-де зустрічаю коментарі на зразок “Це Янукович намахав Путіна, шантажем і заграванням з ЄС видурив бабло і газ”, але не будьте такими наївними. Не може колишній зек намахати полковника КГБ (а потім він був директором ФСБ, а фірма вєніков нє вяжет, самі знаєте). Але давайте по поличкам.
imageЯка економічна ситуація в Україні зараз? Ну пєнь от ясєня, що не фонтан. Частково я торкалась цього питання у попередньому пості. Ну і ще плюс до того: валовий зовнішній борг України – більше 70% від ВВП, бюджет на наступний рік – аццтой (як і цьогорічний) . Я насправді не вірю офіційно публікованій статистиці типу “рівень безробіття падає”, “доходи бюджету збільшуються” і все таке, бо я прекрасно знаю, де беруться ці цифри і як грамотно їх намалювати, “чтоб никто не догадался”. Можливо, ви навіть самі з цим стикались: коли звільнялись з одного місця роботи і переходили на іншу, цілком ймовірно, що кадровики змушували вас спочатку на один день зареєструватись на біржі праці, а потім з біржі отримати направлення на нове місце роботи. Зате у Королевської статистика класна. За останніми чутками, казна як була пуста, така й лишилась.
Чому все так погано? Пункт перший – олігархат, пункт другий – недбале керування державними фінансами. Ці два пункта дуже тісно переплітаються, хоча й існують як окремі незалежні пункти. Олігархічні монополісти не лише витісняють середній бізнес звідусіль, вони ще й примудряються не платити податки, і в більшості наше законодавство їм це дозволяє. Тому для наповнення бюджету доять населення, малий та середній бізнес. В мінусах – бюджет. В плюсах – кармани олігархів і чинуш, які їх покривають. Економічні закони вам підтвердять, що якщо грошей немає в одному місці (казні), але вони повинні були б там бути по логіці, то нам треба пошукати їх в іншому місці, і вони точно там, бо інакше всі науково-економічні надбання світу можна викинути фтопку. Щодо недбалого керування державними фінансами… Підпункт А – Азірову 66 років, і він ні разу не економіст за освітою, а геолог-геофізик, якщо ви володієте даними про те, що людина має економічну освіту – просвітіть мене, ібо я не в курсі. Підпункт Б. Пахло (а саме це прізвище носив його батько) прекрасно розпоряджається бюджетом в ручному режимі, ще з часів совка знання і вміння лишились. Єдине, що треба було б якось пояснити та й нагадати, що надворі без п’яти хвилин 2014 рік, а совок наказав довго жити у 1991 році. І що нас не хвилює, які будуть проблеми у Росії після нашого вступу в ЄС. У нас складають недбалі доволі недбалі бюджети в чиїхось інтересах. Не народу.
BbxrUKuIYAAhQQxЯк це виправити? Зараз буду говорити непопулярно, але хочу до вас все ж таки донести це.Не можна проїдати більшу частину бюджету. Так, в країні бідність, не можна знайти роботи, навіть мінімуму не вистачає для нормального життя. Я про все в курсі, але я продовжую наполягати на тому, що уряд має вдаватись до непопулярних реформ, які нам пропонує Захід і яких так бояться прибічники Росії. Держбюджет покликаний забезпечити не лише пенсіонерів і знедолених, а ще крім того роздутий адмінресурс по всій країні. Для того, що витрачати, треба мати ЩО витрачати. Зупиняються заводи, припиняють існування трошки менші фірми, причини – податковий тиск, олігархія і т.д. А це все – це втрачені податки, які міг би отримати бюджет. І які міг би витратити на підвищення пенсій, стипендій. Тому так – уряд просто повинен заморозити соцвиплати на кілька років і по максимуму вкласти у підйом промисловості. І тоді, коли насправді буде пристойне надходження податків в казну, бізнес матиме нормальний клімат для праці в цій державі, коли людям буде де працювати, буде здорова економічна конкуренція на ринку – тоді можна і про допомогу нужденним подумати. Ви навіть не уявляєте, як люди спекулють на тому, що може дати їм держава. Дітей народжують задля грошей. Усиновлюють задля того, щоб отримувати стабільно кілька тисяч в місяць. А потім після досягнення повноліття їх викидають на вулицю. І зрештою, особисто я не вважаю, що держава повинна щось для когось у випадку грошей. Якщо ти сидиш вдома і навіть не почухаєшся для того, щоб знайти роботу і стабільний дохід – то це ж не проблеми держави. Якщо дівчина в 17 років залетіла і народжує, а батьку 19 років, і він би краще вдома на дивані повалявся б, аніж подумати про матеріальне забезпечення сім’ї – то це теж не проблеми держави. Швидше виховання.
Саме тому і саме в ці буремні дні у мене є надія, що хоч щось зміниться. Потрібно, щоб прийшла нова влада, як уже не живе ностальгічними спогадами про совок і про те, як там було добре. Потрібно прогресивне покоління, яке буде працювати ідею, а не за вигоду для себе. Президент, уряд, депутати, мери, які будуть формувати команду за ознакою профпридатності, а не родинних зв’язків чи хабаря за працевлаштування. І навіть не за політичною ознакою, бо якщо чесно, то це дуже й дуже тупо. І я рада усвідомлювати, що там, на Євромайдані – нове покоління, яке вийшло захищати свої права на краще життя. І я хочу вірити, що саме Євромайдан – це та точка неповернення, яка приведе нас до того, чого ми усі з вами хочемо і до чого прагнемо.

ПС. І ще трошки цікавих посилань, на які натрапила, готуючи цей пост:
Економічна криза в Україні: бюджет проїдання і переоцінений курс гривні
Мій земляк про Майдан
Зачем Путин дал 15 млрд долларов Януковичу?
Інтеграція до ЄС: досвід Польщі та виклики для України
Право на восстание

Політично-бюджетне. На злобу дня.

Стандартний

del3Уже другий тиждень приходжу з роботи додому і перш за все вмикаю Громадське TV. Телевізор дивитись не можна, там все класно, рафіновано і складається враження, що журналістів відправляють будь-де, аби знайшли сюжети, не пов’язані з Майданом. Багато роздумую, багато спілкуюсь з людьми, що цікавляться, підтримують ці події, читаю у твіттері тих, хто стоїть на Майдані і шалено за них переживаю.
Насправді я очікувала того, що наш любий перзидент не підпише Угоди про асоціацію з ЄС. Більше того, в силу того, що я пропрацювала в сфері бюджету два роки, за цей час я прекрасно встигла освоїти усю схему руху бюджетних коштів. Будемо реалістами: наша казна, починаючи із червня 2012 року – пуста. Все те, чим вас годують з телевізорів і газет про те, що все-все-все платиться вчасно, у нас зростає ВВП і взагалі у нас усьо класно – лицемірна брехня. Проблеми почались якраз разом із початком Євро-2012. Країна гуляла на масштабній події, а з казни вичавлювали останнє. Потім були вибори у жовтні 2012 року. Те, як провладна партія намагалась включити собі в добру статистику добрі діла за чужий кошт – це окрема тема. Залякування, попередження і прохання голосувати за провладних кандидатів. Погрози звільнення працівників бюджетних установ. Масові фальсифікації. Намагання купити виборців. Зарплату в грудні ледь виплатили, а оплата харчування для діток з батьківських коштів, які ті вносять на рахунок, в садочку висіла в боргах майже місяць. Власне, в 2013 році краще не стало, і коли мені по секрету нашепотіли, що в листопаді 2013 року заробітну плату затримали на п’ять днів – я зрозуміла, наскільки усьо плохо. А з екранів телевізорів лунало “в нас боргів немає” від Королевської. Азаров дуже пізно визнав публічно, що у країні складно, до цього у нього ВВП все зростало та й зростало, тільки ніхто чомусь цього не помічав. Можливо, воно зростали лише в його уяві. Я думаю, що немало з моїх читачів відчували бюджетні дефіцити на собі – студентам могли із затримками виплачувати стипендії, мамам – різного роду соцвиплати, пенсіонерам – пенсії.
del1Чому так сталось? Бо наш шановний уряд при формуванні бюджету його неймовірно роздув. Арифметика проста: в бюджеті завжди всі надходження повинні дорівнювати видаткам. Тобто для того, щоб спланувати, скільки витратити, спочатку треба спланувати, скільки коштів надійде від сплати різного роду податків і зборів. І я не знаю, з якої стелі останні роки береться ця балансна цифра. Щороку в Законі України “Про державний бюджет” в графі “Доходи” малюється ТАКЕ, що я не тямлю, чим уряд думав. Тобто ви розумієте, що якщо заплановано витратити багато, а грошей приходить менше – то в ручному режимі зверху командується, на які саме заплановані потреби їх пустити. На оплату харчування дитячим садочкам чи на тіньові фірми, створені для відмивання бюджетного бабла. Взагалі, фішка уряду Азарова – це ручне керування бюджетом. А чого ще можна чекати від нього. Мабуть, йому забули нагадати, що у нас уже давно совок закінчився і пора вивчати ринкові методи регулювання економіки. Якщо що, то це починають вивчати на 1 курсі університету в предметі “Політекономія”.
del4До чого я власне вела… Країна на межі технічного дефолту. Азаров хоч і не хотів це визнавати, але все ж визнав, дотисли. Докралися. Вони крали, крали, але проблема ніде не ділася. Існувала та й досі існує небезпека лишити бюджетників без зарплат, якби це сталося б – ми все одно отримали Майдан. Моя думка – перзидент не підписав Угоду про асоціацію тому, що Росія пообіцяла більше грошей. Або ж ЄС пообіцяв мало грошей. Думаю, в цьому випадку керувались не стільки політикою, скільки тим, наскільки швидко держава отримає гроші для швидкого наповнення казни. Швидше всього, вициганити у Росії виявилось швидше. Але й не будемо применшувати політичного впливу. Як не крутіть, вони всі ближчі до Росії, там вертяться їхні гроші, інтереси, вплив.
А все те, що відбувається зараз – це жах. Ця бандитська влада не боїться нічого і нікого. Скільки часу пройшло з 30 листопада? Захарченка не звільнили. Азіров сидить у кріслі і вставати не збирається, видаючи журналістам періодично свої маразми. Яник розлітався. Путін – путін. ЄС і США жахаються. А “Беркут” знову вивели на людей. Захопили кілька ЗМІ. Опозиція безжально тупить. І якщо ви ще не помітили, в цій країні купка бандюків при владі має людей за ніщо, за біомасу, навіть, як видається, не дуже боячись за свої дупи в теплих кріслах.
del2Я не такий вже й радикаліст. Але коли я в ефірі Громадського TV спостерігала за спробою штурму АП, глибоко всередині мені хотілося, щоб це сталося. І щоб до Межигір’я поїхало багато народу, прорвало оборону Беркуту і зайшло на чай до Віті. Я знаю, що неправильно, і це мирний протест, і треба мирно добиватись, і що людські життя понад усе, але щось я зі сторони дивлюсь на все те “мирно”, яке відбувається зараз в столиці, і бачу, що їм там зверху все рівно, доки вони відчувають себе захищеними довгими живими рядами беркутівців. Вони ловлять активістів і саджають в тюрми по гарячим слідам. Подумайте лиш, жертви розгону мирного Майдану – ще й винні! Молитимусь за те, щоб всі вціліли, щоб усі були живі й здорові, щоб погода лиш сприяла. Але люди втомились. Від диктатури і всього, що вона з собою несе. І від того, що їх не чують. Вони роблять революцію, і їх уже почули у всьому світі. А у рідній країні купка бандюків прибирає їх з екранів, вирізає дубинками з інтернету. Чекаю сатисфакції.

Фото Сергія Делідона, можете знайти його на фейсбуці