Ще одна порція пофігізму. Замальовки на зоологічну тему.

Стандартний

Помітила нещодавно одну річ. Довго думала над нею. Вранці по дорозі на роботу, під час вранішнього ритуалу розпиття кави перед початком робочого дня, вдень під час спілкування з людьми, ввечері по дорозі додому, перед тим,як заснути… Ні, я не одержима однією ідеєю, просто чисто випадково зловила себе на тому, що мій мозок сам по собі прийшов до такого висновку, а я от не в курсі. Абсолютно.

акшфутіУявимо стадо баранів. Барани різностатеві бувають, в курсі, да? Ну, роги там у них ще різні. У най-най-найбаранів роги довгі. Це саме той випадок, коли зайві сантиметри шкодять. Ну але не будьмо такими, зрештою, розмір не має ж значення. Ну ще барани можуть мати різне забарвлення. Ну там вирізнятись можуть… Шмотками, аксесуарами і т.д. Але якщо ви вийдете із стада, попрямуєте кудись вперед, а потім оглянетесь назад – за собою ви все одно побачите стадо баранів, і воно буде доволі одноманітним, якщо приглядітись поверхнево. Стадо має колективну свідомість. Власне, то є найогидніший пункт. Якщо один баран починає вирізнятись із стада – колективна свідомість починає його виштовхувати. Морально, фізично – то несуттєво. Все одно виштовхує. Якщо на обідню попойку до річки прийде все стадо, а один баран тихенько у холодочку попиватиме морс із власної пляшечки – не бути йому у стаді. Він не такий. Він не проживає своє життя так, як інше стадо. І хоч він молодець, що живе так, як він хоче, говорить так, як він хоче, і робить те, що він хоче, і хоч в глибині душі його підтримує півстада… Колективний стадний інстинкт все одно лишається в крові у цих баранів. Чомусь барани не хочуть сприймати тих, хто відрізняється від них, чиє життя відрізняється від типу як загальноприйнятого стадним інстинктом, ну тобто коли все розвивається за одним сценарієм, і всі події, які не входять в сценарій, моментально оголошуються крамольними. І з тих пір життя того барана, який вирізняється із стада, підвержене критиці з боку стадного інстинкту. Але не був би баран сильною і вольовою особистістю – він би й далі керувався стадними баранячими принципами.

Мораль: задумайтесь над тим, чи ви помчите за усім стадом в чергу на попойку до водички; чи керуєтесь ви стадним інстинктом, коли хочете щось зробити, чи з’являється-таки у вашій голові думка “А що барани подумають?!”. Мабуть, описка в цьому реченні. Мало б бути “люди”. Але кожен слово обирає сам.

Діагноз: пофігізм.

Стандартний

“Ой, як все запущено, ви навіть не уявляєте”, – думала я, влігшись немаленьким грузом на диван. Вивчала стелю. Вирішила, що ота тріщинка є доволі концептуальною. Погляд перемістився на люстру. Баатюшкі, її терміново треба змінити! Лежу далі. Десь над вухом пролетів комар. Міг бути ювілейним у цьому сезоні, п’ятдесятим покійним, що хоробро не вижив після зустрічі з маминим тапком носом до носа. Чи що там у комарів. Нафік ювілей, сьогодні я пожалую цю комашку, бо я занадто лінива, щоб підняти свою вагу з дивану, сходити у сусідню кімнату, узяти тапка, повернутись в кімнату, знайти комара, вислідкувати комара, дочекатись, доки він сяде на стінку, лязнути по ньому, обдерти трупик зі стіни, повернутись у сусідню кімнату, покласти тапки на законне місце, повернутись на диван і лягти знову. Нєєє, то передбачає великі затрати фізичних і моральних зусиль. Комарику, я до них не готова, живи.

За вікном уже сутеніло, світловий день невпинно ж зменшується. Та й взагалі, сама осінь з її дощами й холодними вітрами наганяє фрустрації, пофігізм – то ще квіточки. Навіть теплі осінні дні – це свого роду літня агонія. Останнє тепло, яке літо приберегло десь на оптових складах і вирішило продати нам із великими знижками. І гуляючи такими теплими днями на свіжому повітрі, розумієш, що ось він – солодкий десерт. Завтра він уже може зіпсуватись.

В чому небезпека стати заложницею пофігізму? Та в тому, що одного прекрасного ранку ти прокидаєшся і усвідомлюєш, що тобі уже огого скільки років (мааама, коли ж вони пролетіли?), ти чогось добилась у цьому житті, але тобі на все нахчати, і частково на людей. Не на всіх. Але начхати. На те, що подумають, що скажуть і як обісруть за очі. І щоразу боїшся переступити тонку грань між здоровим глуздом і самозакоханістю. Часом начхати на завтрашній день. Кілька разів на день стає пофігу на роботу. А часом пофігу, що не прийшли бонуси на мобілку. А потім десь беруться сили, встаєш з дивану, убиваєш того ювілейного комара (не тапком, якимось іншим засобом, який щасливо виявився під руками), знімаєш улюблений халат, одягаєшся пристойніше і йдеш зустрічати гостей. З посмішкою.