Підсумки 2014

Стандартний

Щось я особливо ніколи не захоплювалась підбиттям підсумків року, але десь прийшло нахтнення. Трохи часу виношувала цю ідею, прийшли півгодини втілити її в життя. Але виявилось, що то непогана річ, щоб зібрати себе докупи і згадати, хто ти, де ти і що ти.

Не буду розводити тут воду, я людина конкретна (а взагалі я тут нещодавно просоціонувалась завдяки своїй любій колезі і виявилось, що я Бальзак). Шаблон підсумків підгляділа у Івана (детальніше про це все тут).

Покупка року — iPhone
Подія року — #євромайдан і все супутнє за ним. Така собі одна велика подія, яку ми всі ще переживаємо.
Амплуа року – скандальна і склочна баба.
Стан року — хочу виспатись
Країна року — УКРАЇНА
Місто року — Київ
Подорож року — Болгарія, Золоті Піски (насправді я зажала пост про Болгарію для своїх блогочитачів, простіть мене)
Зустріч року — Очі в очі
Книга року — “Манюня” Наріне Абгарян
Фільм року — “Інтерстеллар”
Мультфільм року – “Frozen”
Серіал року — Scandal
Гра року — 2048
Напій року — кава. Ібо кожен ранок. Ну і сидр.
Людина року – ну загалом вона є.
Самопочуття року – підвищений пульс.
Музичний виконавець року – Parov Stelar
Пісня року – Parov Stelar – Hurt
Хобі року – участь у новоствореному вокальному ансамблі “Акцент” (це просто найголовніша подія).

Таким от був це рік. Непростим, насиченим, напруженим, але дякую, що він був. Я багато чому навчилась, переоцінила деякі погляди, деяких людей (у бухгалтерів переоцінка – це нормально, я вам скажу). Дякую всім причетним. Дякую всім, хто в ньому був. Дякую вам за досвід, емоції, враження. Зустрінемось в 2015 😉

Advertisements

Мережеве, задушевне.

Стандартний

Часом в мережі можна знайти багато чого цікавенького. Часом можна знайти чудову прозу, прочитавши яку, я розумію, що на цю тему я краще не напишу. Тому просто поділюся з вами знайденим, задушевним і торкаючим за душу. Взяла тут

“Я точно не знаю, почему нам себя так мало, почему для удовлетворения необходим как минимум ещё один человек. Я также не знаю, почему этому не учат детей в той же школе, ведь от сраных бабочек в животе никуда не деться. А вы — не девочки, вы — дамы, самостоятельные личности, не голодные, не замёрзшие, но на всякий случай с интимной депиляцией и в «парадном» нижнем белье, в любой момент готовые раздеться. Двухчасовые сборы, разъедающий волосы лак, ломающие ноги каблуки, декольте — это ты для себя, и правда, чего же они так пялятся? Ты ведь не хочешь ничего менять, у тебя столько планов, амбиций, а в семье придётся на какого-то там «него» тратить время. Потерять себя боится красавица.
Потерять себя, пойдя на любую уступку: не буду первой звонить, пусть он докажет, что любит; не стану первой мириться, пусть он покажет, что осознал свои грехи. Правда, зачастую терять-то нечего — ценного и грамма нет, и никто из них не думал о том, что в «нём» можно не потерять, а найти.
А я… что я? Я не то чтобы имела право советовать или учить. Мне просто грустно бывает порой наблюдать за сотней «нечётных» в вагонах метро. Пусть в этом метро не читают Набокова, верёвочки не связаны и маме не доказано, но я делю на двоих одни наушники с сорокалетним мужчиной, который искренне пытается найти плюсы в моей «бессмысленной Земфире», и я точно знаю, что он именно тот.
О счастье обычно либо с завистью, либо жалко, либо в нём тонут от мыслей до самых кончиков пальцев ног. Вот и мне не с чем сравнить его, кроме как с трудовой недели пятницей или с одиннадцатым классом, когда долгий, тернистый путь уже пройден, а выходить ещё не пора, торопиться не нужно, и заслужен, оправдан каждый твой вздох. И ни одна из написанных песен о любви не обо мне, поют-воют самые одинокие, я же ничего ему не говорю: мы едем в наш дом, по дороге купим ужин и вместе уснём. Разве нам нужно это обсуждать? Нам молча, без труда, удаётся в этом тонуть.
cbHs4OecNuMЗнаю, так много пособий, гидов по «отношениям» было издано.
Знаю, что он не помнит мой любимый цвет, сколько дней вместе, имена моих подруг, а ещё он снова мой крем для лица втирал в свои ноги и на другую полку обратно поставил.
Знаю, пусть он и молчит, но и я нарушаю разные из установленных им когда-то правил. Но не выжимаю подушки по утрам, а он на работе «случайно» не задерживается. Просто решаю, под «Баффи», «Доктора Кто» или «Зачарованных» сегодня мы будем ложиться.
А вам, только вам решать как в той или иной ситуации протупить, но если тебе, подруга, нравится моё спокойствие, моя улыбка, не переставай ежедневно замуж идти, мечтать, хотеть. И встретишь такого, который, когда ошибётся, то ты наверняка будешь знать, что он не со зла, случайно, вместо того, чтобы как дура, ради извинений реветь”. (с)

My main person

Стандартний

My main person – це людина, про яку я думаю, коли засинаю, і про яку я думаю одразу, коли моя свідомість очухується від сну. Думки приходять доволі несвідомо, Фрейд би зацікавився.
My main person – це чудова людина, яка вперто робить вигляд, що він не вартий таких гучних титулів і що йому не можна довіряти. Хоча я самостійно роблю вибір і висновки. Навіть не знаючи всього. Just for my interest.
My main person – це моє натхнення, без черпання якого мені важко писати, працювати, дихати і співати.
My main person – це герой мого сну, де я щаслива і відчуваю себе потрібною хоч комусь. Моя доля – бути самотнім класичним інтровертом, який поперед всіх і вся пхає свою незалежність і відокремленість від соціуму. І декларувати те, що і так добре.
My main person – це той, про якого я кажу “все складно”, не знаючи думки з того боку барикад.
My main person – це ті почуття, які не нікуди не викину.
My main person – моя маленька радість.
My main person – це напрочуд спокусливий голос, від якого мурашки по шкірі, за тихий шепіт якого на вушко віддала б останнє.
My main person – це той, з ким я б проговорила всю ніч. Про життя, про людей, про війну.
My main person – це та людина, якій я не готова сказати про те, що люблю, проте до якої відчуваю ніжну прив’язаність і відданість.
Але my main person сам не знає, що він my main person, і часом незнання комфортніше за знання.

ceKkkLbYhdo

Дім моєї інтровертної душі

Стандартний

Справжні інтроверти з неохотою пускають когось у дім своєї душі. Це я вам говорю як інтроверт, який до надцяти років думав, що екстраверт. Аж поки не зловив себе за руку на протилежному.
5l0B64VOIxkТа знаєте, набридло. Прибираєш вдома, вилизуєш ото, порядки наводиш, думки складаєш, тараканів по місцям розсаджуєш, манію величі у ванні купаєш. А потім гості приходять. Одні гості дуже бажані, сама ж кликала, сама ж двері відкривала, і ще й з нетерпінням очікувала, коли прийдуть. Інші гості не були бажаними, але двері все рівно відкрила, бо ніби не хочеться бути негостинною.
Після гостей завжди срач, та кому я розповідаю, ви все самі знаєте. У справжніх інтровертів так взагалі фрустрація опісля відвідин, бо треба вирівняти душевну рівновагу і наздолужити час, не проведений наодинці із своєю замкнутою особистістю. А ви, безсовісні, заходите і часом навіть ноги не витираєте. Приносите за собою бруд минулих подій. Руки не миєте і хочете зачепити. В такі моменти я вас дико ненавиджу. Люто ненавиджу. Ви прийшли в дім моєї душі і поводите себе як свійські і ні разу не декоративні поросята. Навіть, якщо я вас запросила. Могли б просто не відгукуватись на запрошення.

Я вас проводжати не буду, де вихід – самі знаєте, двері потім зачиню, просто прикрийте. Все одно до кінця зараз не закриються, потрібен ремонт, а то ходють тут усілякі, а потім двері не зачиняються…

Культ Путіна

Стандартний

Я перестала читати новини у той момент, коли зрозуміла, що виснажена від всього того, що відбувається. Психологічно хотілось втекти і відгородитись від суєти й неспокою. Телевізор я й до того не дивилась, а от на певні новинні сайти довелось накласти табу. Частково не останньою причиною стала однобокість висвітлювання подій. Проте, використовуючи соціальні мережі, хочеш ти цього чи не хочеш – а про новини дізнаватись будеш.
Останнім часом всіх ключових постатей, які знаходяться на слуху, в об’єктиві стрімів та телекамер, модно записувати в агенти Путіна. Навіть тих постатей, що знаходяться по різні сторони барикад. І навіть тоді, коли такі пояснення провалюють усі логічні перевірки. Ніхто не виключає серйозного впливу цієї одіозної постаті на все те, що зараз відбувається не лише в Україні, а й на міжнародній дипломатичній арені (якщо її ще можна так називати, звісно). На даний час ми вбачаємо в Путіні головного ворога нашої країни. Але у нас ворог не один. Певне, забагато честі ми приділяємо одній персоні, оспівуючи його у пісеньках, що уже стали хітами.
Для того, щоб боротись із ворогом, про нього треба якнайбільше знати, щоб чітко усвідомлювати, з ким ми маємо справу.
Якщо коротко пробігтись по біографії – стандартне народився/виріс/поступив, комуналка, Ленінград, юридичний факультет. Там і зустрів Анатолія Собчака, який на той час був доцентом ЛДУ. Мабуть, не так просто Вовочку одразу після завершення університету відправили працювати по розприділенню в КДБ. Власне, з 1975 по 1990 Путін там і працював, а уже в 1990 році доля зводить його із тим же Анатолієм Собчаком, Путін працює під його патронажем (і тут мені згадується фраза “Случайности не случайны”). Собчак йшов догори і тягнув за собою Вовочку. А потім Вовочка набрав розгону і стрибнув вище самого Собчака: уже в 1998 році він став директором ФСБ. Встиг захистити кандидатську дисертацію, було доведено, що він її сплагіатив, але бідні росіяни досі не знають, що Вовочка підло наї набрехав. Потім внєзапненько дядя Боря (котрий Єльцин) видав “устал и ухожу”, і влада плавно перетекла в руки Путіна. Випадково? Не думаю. Працюючи директором ФСБ, явно мав достатньо компромату, щоб прибрати з свого шляху суперників за владу. Три місяці правління країною виявилось достатньо, щоб на виборах 2000 року стати законно обраним президентом РФ. В принципі, далі ви все знаєте – перший термін, другий термін, місцеблюститель Дімка, третій термін.
КДБіст лишається КДБістом пожиттєво. Всі знають, що у Путіна дві доньки, але світ не бачив їх дорослими. У ЗМІ можна знайти лиш одну фотографію старшої доньки у дорослому віці та кілька дитячих світлин. Вони навчались в університеті так, що їх жодного разу не бачили їхні одногрупники, і навіть тепер достеменно невідомо, де вони знаходяться і чим займаються. Погодьтесь, конспірація вищого рівня.
Тепер про те, що може бути корисним дня нас. 30 червня 1999 року було введено війська РФ в Чечню. Цьому передувала гучна серія підривів житлових будинків (Москва, Волгодонськ). Та й взагалі, якщо копнути в історію, давно уже там, в Чечні, було неспокійно. Але якщо коротко – вони хочуть незалежності, а Росія вводить війська для підтримання конституційного порядку (Перша чеченська війна) і для проведення АТО (Друга чеченська війна). Тоді, 30 вересня 1999 року, Путін пообіцяв журналістам, що нової війни не буде, хоча уже за місяць перед тим Чечню активно бомбардували з повітря, а якраз 30 вересня танки РФ увійшли на територію Чечні. Є свідки, які стверджували, що підриви житлових будинків у вересні 1999 року були організовані владою РФ, хоча й приписані терористам задля отримання офіційної можливості ввести війська в Чечню. Окрім усіх вибухів, які, на жаль, забрали життя до 300 людей, планувався вибух у м.Рязань, але там наполохані останніми подіями місцеві жителі і в міліцію подзвонили, і місцева міліція по гарячим слідам затримала двох підозрюваних, які у відділенні внєзапненько показали посвідчення ФСБ. А потім подзвонили з Москви і наказали хлопців відпустити. Вам цей сценарій нічого не нагадує? Ну, певне, зі мною хтось та й схоче посперечатись, що немає чого рівняти Чечню до Криму, але питання не в сценаріях. Питання в тому, що є готовність принести в жертву людські життя заради вищої мети. Хоча її вищість тут же ставиться під питання.
Ніколи не пробачу Путіну загибелі всього екіпажу підводного атомного човна “Курськ” у Баренцевому морі в серпні 2000 року. Наврядчи хтось чи щось змусить мене повірити в офіційно-нав’язувані версії слідства. Хлопців просто втопили, змусили замовчати. На той час Путін уже майже півроку як був президентом. Досі засекреченими лишаються фрагменти записки командира човна. Але краще про це дивіться у фільмі, забороненому до показу в Росії. В списку тих же трагедій – захоплення терористами театру на Дубровці у 2002 році та захоплення терористами школи в Беслані у 2004 році. Разом із Бесланом мені завжди згадується політична журналістка Анна Політковська, яка активно займалась висвітленням подій у Чечні і гостро критикувала Путіна. Вона вилетіла в Беслан одразу, коли почула новини про те, що школу захоплено. Її намагались отруїти просто в літаку. А через два роки хтось зробив подарунок президенту Путіну – її вбили у під’їзді власного будинку 07 жовтня 2006 року, в день його народження.
Путін – це не просто те слово із п’яти літер, з яким він у нас зараз тісно асоціюється в інтернет-мемах. Це людина, яка встигла створити культ своєї особистості, жорстку і підвладну лише йому вертикаль влади, яка повністю взяла під контроль ЗМІ, розуміючи, що хто володіє інформацією, той володіє світом. Це політичний лідер, який вважає розпад СРСР найбільшою історичною помилкою ХХ століття і дійсно робить все, для того, щоб її виправити, в чому ніхто в Україні уже не сумнівається. Я думаю, за ці місяці у вас була можливість поспілкуватись із друзями-знайомими-родичами з Росії і почути все про наших майданутих-радикалів-яроша. Путін береже і підтримує життєдіяльність тієї совкової системи мислення, держуправління, про яку ще не встигли забути. Йому це вигідно. Його підлеглим це вигідно. І частині росіян це вигідно. Бо ж житла власного немає, працювати немає де, зате “Крым наш”. А те, що проект Криму простим росіянам обійдеться дорожче, ніж Олімпіада, і оплачуватиметься з їхнього ж карману – про це їхня ідеологічна машина їм не говорить. Зіткнення із правдою завжди дуже болісне.
Історія вчить, що диктатори погано кінчають. Назвете мені хоч одного диктатора, який кінчив добре – з мене шоколадка. Не можу зрозуміти, чому Путін не задумується над тим, що рано чи пізно прийде кінець, і він буде доволі безславним. Він так боїться повторення нашої революції у себе, що сподівається вторгнутись в Україну, встановити свої порядки і підтримувати тоталітарний режим на теренах колишнього СРСР й надалі? Уже ні, не вийде. Після того, що пережила Україна за останні півроку, швидше ми допоможемо організувати Майдан на Червоній площі, аніж Україна ляже під Путіна. Питання в тому, хто ми для світу зараз, чи боремось ми самі, чи нас хтось все ж підтримає.

Знаки долі

Стандартний

Доверяй самому себе: каждое сердце

bbзвучит в нужной тональности.

(с)

Ральф Уолдо Эмерсон

 

Ні, ну отак живеш собі, встаєш вранці по будильнику, йдеш на роботу, попиваєш кавусю, і насправді “ничего не предвещало беды”. Ну живеш собі та й живеш, горя не знаєш. А потім щось йде не по плану. Не так, як задумано. Злишся. Сердишся. Бур-бур-бур. Бо уже наплановано, надумано й розписано. А тут, виявляється, нісудьба.
Дуже злишся. Не розумієш, чому не отримав те, чого хочеш. Але забуваєш, що раз ти його не отримав – тобі ще не час це отримати. Або тобі не потрібно це отримувати. Але усвідомлення цього приходить уже після того, як охолоне мозок й стихне вир емоцій. А доки вони бурлять – встигаєш знайти стопіцот винних і провести люстрацію онука неугодних. Це усвідомлення непросто дається. Про це легко говорити, але напрочуд важко дійсно відчути, усвідомити і повністю перестати переживати із-за того всього. Не одна година медитацій та роботи над собою. Не один день самокопання і пошуку причин в собі, в оточуючих. Не однією сльозою, врешті-решт.
Якби ж ми частіше звертали увагу на знаки долі… Часто ми хочемо щось зробити чи отримати, але життя нам перечить. А ми йдемо баранчиками напролом до цілі. І не звертаємо уваги на те, що нас намагаються попередити. Життя пробує натякнути нам, що наша одержимість певними людьми, речима, бажаннями – це зовсім не те, що нам дійсно потрібно. Іронія долі часто полягає в тому, що ми таки відвойовуємо своє, бажане. Але воно нам користі не приносить, розчаровує нас або ж, по традиції, вилазить боком.

Ми не помічаємо цього. Або помічаємо, але надто пізно. Але й тоді ми ладні шукати причину будь-де, але не в собі, не здатні зупинитись у своїх одержимих пристрастях і звернути хоч найменшу увагу на те, що відбувається навколо. Неотримане повідомлення. Неприйнятий дзвінок. Зайнята лінія. Маршрутка, що не приїхала. Випадкове слово. Випадкове зізнання. Символічна пісня у потрібний момент із динаміка радіо. Дивовижні співпадіння. Символічні сни. Випадкові зустрічі. Неочікувані зустрічі… Це неповний список.
Якби ж ми частіше звертали увагу на те, що хоче нам сказати життя, про що хоче нас попередити, застерегти…

Довіряти своїй інтуїції. Відкрити очі ширше.

Вопросы легче не задать (с)

Стандартний

Часом легше не бачити. Не задавати запитань, не бажаючи почути відповідь, яка нам не подобається.
Часом легше не думати, не згадувати. Не пам’ятати. Не знати. Не цікавитись. Не чути випадково.
Часом легше вилити на себе відро реалізму, затемпературити агонією, але через тиждень вилікуватись і зажити цинізмом. Хвороби ж не проходять безслідно.

Часом легше не відчувати. Коли душа пуста і не може навіть плакати. Ні сльозинки. Часом легше жити в замкненому колі і не хотіти його розірвати. Бо так зручніше. Бо не хочеться.

Часом легше зробити по-своєму, не так, як від тебе того очікують.

***
Я в твоих руках усну и не проснусь,
Я помню как, я знаю наизусть.
И каждый раз когда приходит ложь,
Я ухожу и превращаюсь в дождь.

Целая ночь. То спишь, то не спишь.
И даже звезды ни к чему.
Простите звезды

Вопросы легче не задать.
Не хватит воздуха и сил.
Он умирал но не просил.

И я смотрю в твои глаза,
И я хочу остаться в них –
В таких холодных, не моих.

Я в твоих руках усну и не проснусь,
Я помню как, я знаю наизусть.
И каждый раз когда приходит ложь,
Я ухожу и превращаюсь в дождь (с)