Відзнака Liebster Blog Award від Олега Волощука

Стандартний

Найкращі в житті речі, як і годиться, стаються внєзапно. Сто років не заглядала у свій блог, аж тут мене удостоїли нагороди Liebster Blog Award, і це надзвичайно приємно, дякую Олегу Волощуку. Коротко про те, що воно таке і з чим його їдять: отримавши цю нагороду, я повинна відповісти на 11 запитань, які придумав для своїх номінантів Олег, а потім я складаю свої 11 запитань та передаю нагороду іншим 11 блогерам. Ну з усім по порядку. Спочатку мої відповіді.

03-12-20141. Звідки у Вас з’явилась ідея вести блог? Як Ви познайомились з блогосферою?

Ой. То було настільки давно, що достеменно вже й не згадаю. Потреба самовираження через прозу у мене була завжди, тому створення блогу було цілком логічним.

2. Як обиралась тема для ресурсу? Чим Ви керувались, коли визначали напрямок розвитку блогу?

У мого блогу ніколи не було і не буде конкретної тематики. Виключно мої думки, переживання, враження і мої люди.

3. Чи викликає у Вас дискомфорт необхідність підтримувати блог в актуальному стані? Чи жертвуєте Ви чимось на користь написання постів?

У блозі я пишу виключно під настрій і коли є що сказати, написати, коли є чим поділитись. Я не дуже переймаюсь підтриманням блогу в актуальному стані, оскільки цей ресурс – більше для себе і для вузької аудиторії читачів.

4. Як Ваші близькі люди ставляться до Вашого заняття? Чи є розуміння з боку рідних?

Цілком адекватно. По крайній мірі, засудження чи фраз на зразок “А що це ти там написала” я ще не чула і сподіваюсь ніколи не почути.

5. Яку мету Ви переслідуєте, ведучи свій блог? Це інструмент для досягнення чогось чи просто можливість самовираження?

Платформа для самовираження.

6. Ви сова чи жайворонок? Який час доби для Вас найкомфортніший?

На даний час я сама не знаю, хто я. Засинаю рано, вранці ледь стягую себе з ліжка, коли дзвонить будильник.

7. З якими труднощами Ви стикаєтесь в процесі ведення блогу і як їх долаєте?

Найбільші труднощі – це коли у натхнення вихідний (або навіть відпустка) і ніби й є про що написати, але не пишеться.

8. Яким Ви бачите майбутнє української блогосфери? Ваша точка зору?

У нас, в українській блогосфері, все чудово. І майбутнє у неї чудове.

9. Які інструменти чи програми Ви найчастіше використовуєте в процесі блогінгу?

Здебільного стандартні інструменти wordpress.

10. Написати статтю — для Вас це задоволення чи певне навантаження? Чи отримуєте Ви «кайф» від письменництва?

Звісно, “кайф”. Разом з тим це певне навантаження, оскільки матеріал завжди потрібно вичитати, перевірити, дещо переписати. Це робота мозку, а будь-яка робота мозку – це навантаженя. Проте після завершення процесу отримуєш тільки “кайф” від проведеної роботи.

11. Ну і на завершення — стандартне запитання: яких успіхів та результатів досяг Ваш блог станом на сьогоднішній день?

Це не можна описати словами і сухою статистикою. Мої успіхи і результати можна виміряти приємними емоціями, радістю, новими знайомствами.

Тепер мої запитання, але за моєю волею вони будуть стосуватись не лише блогу, а й року, що нас лишає – 2014 року:

1. Кілька слів про себе. Те, що Ви вважаєте найважливішим. Захоплення, мрії, цілі, чесноти.

2. Ваше найяскравіше враження 2014 року?

3. Ваше найбільше розчарування 2014 року?

4. Що Вам не вдалось здійснити у цьому році і доведеться перенести на наступний?

5. Ваші джерела натхнення? Що здатне надихнути Вас навіть у найгірші часи?

6. Ви відносите себе до екстравертів чи до інтровертів? Обґрунтуйте.

7. Яким телефоном Ви користуєтесь і чому?

8. Чи хотіли б Ви щось змінити в своєму житті, якщо так – що саме і чому?

9. Чого, на Вашу думку, не вистачає Вашому блогу?

10. Ваші плани на майбутнє Вашого блогу?

11. Ваші плани на Ваше майбутнє?

А тепер звучить урочистий марш і я оголошую тих, кому я передаю естафету Liebster Blog Award (ну навіть якщо і по другому разу, ну подумаєш):

1. Оля Врублевська

2. Оля Супрун

3. Костянтин Москалець

4. Оксана Скоц

5. Андрій Лундяк

6. Іванка Вакуліч

7. Ігор Іващенко

8. Чарівна незнайомка

9. Ігор Воробус

10. Дмитро Прокопчук

11. Оленка Совин

Чекатиму з нетерпінням на ваші відповіді 🙂

Знаки долі

Стандартний

Доверяй самому себе: каждое сердце

bbзвучит в нужной тональности.

(с)

Ральф Уолдо Эмерсон

 

Ні, ну отак живеш собі, встаєш вранці по будильнику, йдеш на роботу, попиваєш кавусю, і насправді “ничего не предвещало беды”. Ну живеш собі та й живеш, горя не знаєш. А потім щось йде не по плану. Не так, як задумано. Злишся. Сердишся. Бур-бур-бур. Бо уже наплановано, надумано й розписано. А тут, виявляється, нісудьба.
Дуже злишся. Не розумієш, чому не отримав те, чого хочеш. Але забуваєш, що раз ти його не отримав – тобі ще не час це отримати. Або тобі не потрібно це отримувати. Але усвідомлення цього приходить уже після того, як охолоне мозок й стихне вир емоцій. А доки вони бурлять – встигаєш знайти стопіцот винних і провести люстрацію онука неугодних. Це усвідомлення непросто дається. Про це легко говорити, але напрочуд важко дійсно відчути, усвідомити і повністю перестати переживати із-за того всього. Не одна година медитацій та роботи над собою. Не один день самокопання і пошуку причин в собі, в оточуючих. Не однією сльозою, врешті-решт.
Якби ж ми частіше звертали увагу на знаки долі… Часто ми хочемо щось зробити чи отримати, але життя нам перечить. А ми йдемо баранчиками напролом до цілі. І не звертаємо уваги на те, що нас намагаються попередити. Життя пробує натякнути нам, що наша одержимість певними людьми, речима, бажаннями – це зовсім не те, що нам дійсно потрібно. Іронія долі часто полягає в тому, що ми таки відвойовуємо своє, бажане. Але воно нам користі не приносить, розчаровує нас або ж, по традиції, вилазить боком.

Ми не помічаємо цього. Або помічаємо, але надто пізно. Але й тоді ми ладні шукати причину будь-де, але не в собі, не здатні зупинитись у своїх одержимих пристрастях і звернути хоч найменшу увагу на те, що відбувається навколо. Неотримане повідомлення. Неприйнятий дзвінок. Зайнята лінія. Маршрутка, що не приїхала. Випадкове слово. Випадкове зізнання. Символічна пісня у потрібний момент із динаміка радіо. Дивовижні співпадіння. Символічні сни. Випадкові зустрічі. Неочікувані зустрічі… Це неповний список.
Якби ж ми частіше звертали увагу на те, що хоче нам сказати життя, про що хоче нас попередити, застерегти…

Довіряти своїй інтуїції. Відкрити очі ширше.

Політично-історичне. “Учите матчасть”.

Стандартний

Я так бачу, серйозний резонанс викликало ось це. Якщо коротко, то дядько Святаш вважає Бандеру і Ко фашистами, західноукраїнці і діаспора за кордоном – чмо, східноукраїнці – няшки. На дядька Святаша пообіцяли подати в суд, нагадали про ст.110 ККУ і зробили ай-яй-яй за пропаганду розколу держави на найвищому рівні.
Окей. Дядько Святаш негарно висловився як для держслужбовця вищого рангу, не дотримався професійної етики і взагалі не няшка, бо він регіонал, а біло-сині не в тренді. Але ото ви прочитали його пост в мордокнизі і вам зовсім не здалося, що він трошечки правий?
Можливо, не всі в школі любили історію. Не всі схильні до гуманітарних наук, декого це все змушувало на уроках нудитися і думати в руслі “Ну сіравно я виросту і буду адвокатом/директором/журналістом/балериною” (потрібне підкреслити, непотрібне викреслити). Але от ви виросли, стали самостійними – і як попки повторюєте все за політичними лідерами/вискочками, які полюбляють займаютися відвертим популізмом і перекручуванням історії. Не говорячи вже про те, що цілий Майдан зібрався відстоювати, окрім усього іншого, євроінтеграцію, але підніміть руки ті, хто насправді повністю прочитав текст угоди про асоціацію з ЄС і пам’ятає, що ЄС ще нас до себе і не думало брати, а просто запропонувало ще більше прихильності, ніж було до цього, плюс деякі інші вигоди.
Насправді я мушу погодитись із Святашем у тому, що в межах України сьогодні є дві країни, і так склалось історично, географічно, але далеко не політично, бо насправді теперішні події в Україні свідчать про те, що багато кому вигідно роздмухувати громадянську війну, розхитувати стабільність і розділити Україну. Але я сьогодні не про політику, а про історію.
imagesCABUC7DUЯкщо ви хоч щось пам’ятаєте з уроків історії, то знаєте, що так історично склалось, що Україна була ласим шматочком у геополітичному плані для сусідніх держав. От не спалось їхнім правителям спокійно, все воювали, відвойовували, і як наслідок Західна і Східна Україна то були разом, то не разом, то під Москвою, то під Польщею, а часом все настільки швидко відбувалось, що важко було вловити хід подій. Само собою, коли територія знаходиться у складі певної держави, неминучою є асиміляція народу. І якщо Західна Україна була під Польщею, певна річ, що її тодішнім жителям і теперішнім потомкам будуть ближчими західні цінності, нехай часом вони і нав’язувались штучно, насильно, але явище генетичної пам’яті ще ніхто не скасовував. З цього приводу можна звернутись до наукового спадку дідуся Карла Юнга і прочитати, що він пише про генетичну пам’ять різних рас: «Звичайно, на більш ранньому і низькому ступені душевного розвитку, де ще можна відшукати відмінності між арійською, семітською, хамітською і монгольської ментальністю, всі людські раси мають спільну колективну психіку. Але з початком расової диференціації виникають і суттєві відмінності в колективній психіці. З цієї причини ми не можемо перевести дух чужої раси в нашу ментальність цілком, не завдаючи відчутної шкоди останній» (Юнг К. Г. «Проблеми душі нашого часу»).
Пройдемось по історії. 1654 рік – Переяславська угода, як наслідок – поступове збільшення на території України з роками московських військ з родинами. Три поділи Польщі (1772, 1793, 1795) – росіяни з’являються і на Правобережній Україні. XVIII ст. – заселення Південної України росіянами (частково – поміщиками, які там отримали землі від Катерини ІІ, частково – кріпаками-втікачами та старообрядцями з Росії). XIX ст. – наплив росіян у Донбас в зв’язку з активізацією важкої промисловості. ХХ ст. – організованих російською владою масових переселень росіян на місце вимерлих українців і представників інших етнічних груп після голодоморів 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років, а також після депортацій. 1941 рік – евакуація населення України в зв’язку з воєнними діями, як наслідок – неповернення українців на рідні землі. Після 1945 року – українців виселюють за межі республіки на цілинні землі, новобудови тощо, а в Україні населюють масово росіян. Заполіруємо зверху кількасотлітньою пропагандою і насадженням чужої культури.
От вам і генетична пам’ять народу. Ми не можемо, не маємо права чекати від Східної України повної підтримки курсу євроінтеграції, вона їм не близька. Для них рідніше східний курс. Для Західної України, яка тривалий час розвивалась під впливом Польщі, Австро-Угорщини і менше часу – у складі СРСР – ближчим є Захід. Тому так склалось історично, що в одній державі зараз ми не сприймаємо адекватно одне одного, у нас немає і не буде демократії і єдиної процвітаючої держави до того часу, доки у колективній свідомості населення держави на Сході одні москалі, а на Заході – бандерівці і петлюрівці. Західна Україна адекватно не хоче сприймати проросійського президента Януковича, але згадайте, що аналогічно на Сході не сприймали Ющенка. Тому в моєму баченні Україна має два шляхи: або існувати як дві різні держави, або усім колективно подорослішати на одне покоління, вибити усю дурку з голови і навчитися чути одне одного. Я не про політиків, я про народ. Наша гниюча державна система така, бо ми певною мірою самі їй дозволяємо такою бути. У нас такий бардак в державі і в головах, бо ми певною мірою самі не хочемо його прибрати. Ми вийшли на Майдан проти корупції та свавілля влади, але ми лякаємось репресій, носимо хабарі в держустанови і всюди застосовуємо “связі” для вирішення певних проблем. Олігархи і чинуші будуть наживатись на нас, доки ми самі їм це дозволяємо, керуючись нашим ментальним принципом “моя хата скраю”. Крига скресла, те, що відбувається в країні – це перші кроки до отого дорослішання, яке нам так необіхдне. Але зараз головне – не зупинитися.

ПС. Всіх охочих до дискусії прошу в коменти.

Політично-економічне. Чому все так погано і взагалі доколє ми будемо так жити?..

Стандартний

“Ви ще не вступили в тайожний союз? Тоді ми йдемо до вас…” (с) Путін

 

Ех… Пічалька одна навколо. Ви тільки подумайте: ми всі разом коштуємо 15 млрд долярів плюс знижка на газ. Акуєть. Немає меж моєму розпачу. Безплатний сир буває тільки в мишоловці, це всім зрозуміло. Тому я й чекаю інформаційної бомби, яка розірветься з дня на день, і ми дізнаємось про більш чітки мотиви Росії у цій грі, окрім аргументів Путіна, що Україна – це братська держава і він просто повинен їй допомогти. Однозначно “тема сисек нераскрыта”. З барського плеча, з чистою душею віддав чемоданчик із долярами? Одним махом руки скинув ціну на газ? Як ви думаєте, Путін дійсно лох? І я не думаю, що лох. Хоча в інтернетах де-не-де зустрічаю коментарі на зразок “Це Янукович намахав Путіна, шантажем і заграванням з ЄС видурив бабло і газ”, але не будьте такими наївними. Не може колишній зек намахати полковника КГБ (а потім він був директором ФСБ, а фірма вєніков нє вяжет, самі знаєте). Але давайте по поличкам.
imageЯка економічна ситуація в Україні зараз? Ну пєнь от ясєня, що не фонтан. Частково я торкалась цього питання у попередньому пості. Ну і ще плюс до того: валовий зовнішній борг України – більше 70% від ВВП, бюджет на наступний рік – аццтой (як і цьогорічний) . Я насправді не вірю офіційно публікованій статистиці типу “рівень безробіття падає”, “доходи бюджету збільшуються” і все таке, бо я прекрасно знаю, де беруться ці цифри і як грамотно їх намалювати, “чтоб никто не догадался”. Можливо, ви навіть самі з цим стикались: коли звільнялись з одного місця роботи і переходили на іншу, цілком ймовірно, що кадровики змушували вас спочатку на один день зареєструватись на біржі праці, а потім з біржі отримати направлення на нове місце роботи. Зате у Королевської статистика класна. За останніми чутками, казна як була пуста, така й лишилась.
Чому все так погано? Пункт перший – олігархат, пункт другий – недбале керування державними фінансами. Ці два пункта дуже тісно переплітаються, хоча й існують як окремі незалежні пункти. Олігархічні монополісти не лише витісняють середній бізнес звідусіль, вони ще й примудряються не платити податки, і в більшості наше законодавство їм це дозволяє. Тому для наповнення бюджету доять населення, малий та середній бізнес. В мінусах – бюджет. В плюсах – кармани олігархів і чинуш, які їх покривають. Економічні закони вам підтвердять, що якщо грошей немає в одному місці (казні), але вони повинні були б там бути по логіці, то нам треба пошукати їх в іншому місці, і вони точно там, бо інакше всі науково-економічні надбання світу можна викинути фтопку. Щодо недбалого керування державними фінансами… Підпункт А – Азірову 66 років, і він ні разу не економіст за освітою, а геолог-геофізик, якщо ви володієте даними про те, що людина має економічну освіту – просвітіть мене, ібо я не в курсі. Підпункт Б. Пахло (а саме це прізвище носив його батько) прекрасно розпоряджається бюджетом в ручному режимі, ще з часів совка знання і вміння лишились. Єдине, що треба було б якось пояснити та й нагадати, що надворі без п’яти хвилин 2014 рік, а совок наказав довго жити у 1991 році. І що нас не хвилює, які будуть проблеми у Росії після нашого вступу в ЄС. У нас складають недбалі доволі недбалі бюджети в чиїхось інтересах. Не народу.
BbxrUKuIYAAhQQxЯк це виправити? Зараз буду говорити непопулярно, але хочу до вас все ж таки донести це.Не можна проїдати більшу частину бюджету. Так, в країні бідність, не можна знайти роботи, навіть мінімуму не вистачає для нормального життя. Я про все в курсі, але я продовжую наполягати на тому, що уряд має вдаватись до непопулярних реформ, які нам пропонує Захід і яких так бояться прибічники Росії. Держбюджет покликаний забезпечити не лише пенсіонерів і знедолених, а ще крім того роздутий адмінресурс по всій країні. Для того, що витрачати, треба мати ЩО витрачати. Зупиняються заводи, припиняють існування трошки менші фірми, причини – податковий тиск, олігархія і т.д. А це все – це втрачені податки, які міг би отримати бюджет. І які міг би витратити на підвищення пенсій, стипендій. Тому так – уряд просто повинен заморозити соцвиплати на кілька років і по максимуму вкласти у підйом промисловості. І тоді, коли насправді буде пристойне надходження податків в казну, бізнес матиме нормальний клімат для праці в цій державі, коли людям буде де працювати, буде здорова економічна конкуренція на ринку – тоді можна і про допомогу нужденним подумати. Ви навіть не уявляєте, як люди спекулють на тому, що може дати їм держава. Дітей народжують задля грошей. Усиновлюють задля того, щоб отримувати стабільно кілька тисяч в місяць. А потім після досягнення повноліття їх викидають на вулицю. І зрештою, особисто я не вважаю, що держава повинна щось для когось у випадку грошей. Якщо ти сидиш вдома і навіть не почухаєшся для того, щоб знайти роботу і стабільний дохід – то це ж не проблеми держави. Якщо дівчина в 17 років залетіла і народжує, а батьку 19 років, і він би краще вдома на дивані повалявся б, аніж подумати про матеріальне забезпечення сім’ї – то це теж не проблеми держави. Швидше виховання.
Саме тому і саме в ці буремні дні у мене є надія, що хоч щось зміниться. Потрібно, щоб прийшла нова влада, як уже не живе ностальгічними спогадами про совок і про те, як там було добре. Потрібно прогресивне покоління, яке буде працювати ідею, а не за вигоду для себе. Президент, уряд, депутати, мери, які будуть формувати команду за ознакою профпридатності, а не родинних зв’язків чи хабаря за працевлаштування. І навіть не за політичною ознакою, бо якщо чесно, то це дуже й дуже тупо. І я рада усвідомлювати, що там, на Євромайдані – нове покоління, яке вийшло захищати свої права на краще життя. І я хочу вірити, що саме Євромайдан – це та точка неповернення, яка приведе нас до того, чого ми усі з вами хочемо і до чого прагнемо.

ПС. І ще трошки цікавих посилань, на які натрапила, готуючи цей пост:
Економічна криза в Україні: бюджет проїдання і переоцінений курс гривні
Мій земляк про Майдан
Зачем Путин дал 15 млрд долларов Януковичу?
Інтеграція до ЄС: досвід Польщі та виклики для України
Право на восстание

Легенди і таємниці Чеського Крумлова

Стандартний

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Спочатку мені навіть здалось, що я в декораціях студії “Warner Brothers”, зараз звідкись вискочить статист, хлопне тією штукою і крикне “Мотор! Почали!”, і у цих декораціях розпочнуться зйомки якоїсь високобюджетної історичної драми.  Але ні, ти оглядаєшся по сторонам і розумієш, що ти справдні у надзвичайно казковому місці, і що це не декорації. На півдні Чехії, на березі Влтави розкинулось невелике містечко Чеський Крумлов, і була мені доля у нього закохатись. Продовжуючи тему декорацій, це місто насправді облюбував для зйомок не один режисер, тут знімали і хоррор “Хостел”, і містичну драму “Іллюзіоніст”. Також Крумлов називають містом вампірів, адже, як кажуть, при реставрації однієї з вулиць тут знайшли поховання вампірчиків, і саме в цьому місті похована княгиня Елеонора-Амалія фон Шварценберг, яку вважають місцевою королевою вампірів.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAНад старим містом поважно височіє Крумловський замок. Від XIII століття місто встигло побувати у власності кількох династій. Три століття тут господарювали Рожмберги, потім у XVI столітті вони продали замок імператору Рудольфу ІІ, правителю Священної Римської імперії. Згодом уже інший імператор Фердинанд ІІ подарував його Еггенбергам, а коли їхній рід вимер у XVIІІ столітті, у Крумлов приїхали Шварценберги. Після 1947 року замок став власністю держави.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAМаленьке інтимне містечко. Скажу я вам, що вся Чехія – у цих маленьких містах і селах з червоними дахами, які ми проїжджали, і які, на жаль, були досяжні для ока лише з вікна автобусу. Хотілось на кожному десятому кілометрі пинити водія з мотивацією “Хочу вдихнути цієї краси чим побільше”. А Крумлов – то взагалі ніби втілення дитячих мрій і снів. Маленькі вузенькі вулички, вимощені бруківкою. На фасадах – фрески, які збереглись із XV століття. Йдеш-йдеш, піднімаєш голову – а зверху шедевр. Або заходиш у маленьку крамничку, опустивши голову, роздивляєшся вітрини, а піднімаєш голову – а над тобою фреска XVIII століття. Тут центр міста – це культурна резервація. Якщо ти володієш тут будиночком, то мусиш підтримувати його стан максимально таким, яким ти його отримав, тобто за фрескою XV століття доглядати і реставраторів запрошувати. І якщо в туалеті крива стеля, то вона і має лишатись кривою, не інакше.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAЙдучи до замку, прогулялись вуличками. До самого замку якраз веде вулиця Латран. Хоч тут вдень і багато туристів про те, як і Карлові Вари, доволі спокійне. Біля самого замку – ведмеді. Ні, це не описка. Знизу під замком – вольєр, де живуть троє бурих ведмедиків-мемедиків, така собі весела шведська сімейка. Позувати на камеру вони відмовились, вальяжно жуючи яблучка. Традиція тримати ведмедів біля замку походить ще від Рожмбергів, адже ведмідь був символом їхнього роду, успадкований ще від Вітковичів. Підіймаємось до замку, заходимо у перший двір – і нас зразу же ведуть всередину до експозицій, виставлених у Малому граді, настарішій частині замку. До слова, починали замок будувати в XII столітті, проте його неодноразово і добудовували, і перебудовували, тому на разі визначити його архітектурний стиль дуже важко. Потім вирішили вибратись на Замкову башту, яку видно, мабуть, із кожного куточка міста. А яка звідти чудова панорама на місто, ляля просто! Аж дух захопило від цієї краси, і тому коли до мене звернулась кореянка із проханням її сфотографувати, я відреагувала не одразу, замріялась.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAМи блукали вуличками майже весь день. На відміну від Дрездену і Карлових Вар, тут ми вже нікуди не спішили, часу було вагон із причепом, тому Старе місто ми обійшли вздовж і впоперек, і чим більше часу ми там перебували, тим більше розуміла, що хочу неодмінно сюди повернутись. Вечеряли ми в кафешці, яку місцеві жителі називають з любов’ю Каталажкою, бо ж там колись була тюрма. Нарешті скуштували форель і вепрове коліно (рекомендую, звісно, і одне, і друге). Ну і знову ж таки пиво, куди без нього, місцеве, темне. А вже на виході із кафе на нас чекала чарівна пані Дагмар у костюмі XVIII століття із факелом. Ми переглянулись… і послідували за нею.

OLYMPUS DIGITAL CAMERAУ той вечір ми гуляли тими ж вуличками, що і вдень, але тепер бруківка була вологою від ледь-ледь накрапаючого дощу, світились поодинокі ліхтарі, сутінки покрили все місто… і ми ловили кожне слово чарівної Дагмар, яка переповіла нам, мабуть, більшу частину легенд й містичних таємниць цього містичного міста. Он у тому домі бачили привид учня, який, за легендою, помер на уроці музики, і до цих пір він навідує студентів коледжу мистецтв, який зараз знаходить у тому ж приміщенні. А хазяїн он того дому продав душу дияволу, але коли той прийшов за ним, любляча дружина позачиняла усі вікна й двері, позабивала їх дошками, але диявол все одно витяг чоловіка крізь вікно… А в самому Крумлівському замку часто бачать Білу Панну, і її історію я вам розповім. Була у Ольдріха ІІ з роду Рожмбергів донька Перхта, і коли підросла красуня, прийшов час видавати її заміж. Віддали її за Яна з Ліхтенштейну, багатого удовця. Немилим було її життя у замку чоловіка, Ян її не жалував, матір та сестра чоловіка її незлюбили, змушували працювати і всіляко обмовляли її перед чоловіком. OLYMPUS DIGITAL CAMERAДовго молилась Перхта про визволення з цієї клітки, писала листи батьку й братам з проханням забрати її додому, але ж де таке було бачено, що жінка йшла від чоловіка… Аж тут Ян сильно захворів. Усвідомлюючи, що помирає, Ян покликав Перхту до себе. “Прости мене за все, що я тобі заподіяв”, – сказав він. “Бог пробачить, а я уже не можу, душа моя стомлена і розбита”, – відповіла йому на Перхта. “То будь ти проклята!” – заволав Ян. Перхта повернулась вдовою додому і до самої своєї смерті у 46 років, у 1467 році, жила у Крумлівському замку. Довгі роки важкого життя у Ліхтенштейні стерли посмішку з її красивого обличчя, але її людська доброта нікули не поділась, до останнього вона допомогала бідним і нещасним. Її смерть була істинним горем для Крумлова, і довго оплакували її піддані. А потім жителі міста почали бачити привид Білої Панни. Кажуть, що вона й досі гуляє замком із зв’язкою ключів у руках. І якщо пощастить комусь зустріти її усміхненою – буде тому щастя. Якщо ж її руки одягнені у білі перчатки – то до добра, якщо червоні – до пожежі, а якщо лице її було сумним і на руках були чорні перчатки- до хвороб і смертей.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAПо дорозі до автобусу я зупинилась просто під Плащевим мостом і обернулась на Старе місто, яке покрила уже собою темна ніч. “Мушу повернутись”, – подумала я, – “і розгадати усі таємниці цього чудового міста…”

Читайте також:

Прага. Знайомство. And Mozart again.
Вуличками нічної Праги
Трошки Дрездену, або за що я поважаю німців
Карлові Вари, або як виглядає серце Європи

Карлові Вари, або як виглядає серце Європи

Стандартний

OLYMPUS DIGITAL CAMERA1358 рік, Богемія. Зграя мисливських собак переслідувала оленицю, яку поранив мисливець. Здавалось, олениця випускала останній подих, втікаючи під собак і мисливця, який наздоганяв їх позаду, але тут вона влетіла чимдуж у маленьке озерце, покрите парою, і, здалось, набралась нових сил, вискочила із води і доволі легко втікла від переслідувачів. Вражений мисливець (а це був саме Карл IV, король Богемії та імператор Священної Римської імперії) зупинився біля джерела скуштувати води, і на його здивування, вона була ледь не гарячою. Згодом Карл звів тут місто і назвав у свою честь. З тих пір на протязі майже семи століть з його легкої руки сюди з’їжджались з усіх усюд багаті аристократи, інтелігенція і часто-густо – короновані особи. Російський цар Петро І, пруський король Фрідріх ІІ, ці вулички пам’ятають Гете, Шиллера, Гоголя, Баха, Паганіні, Шопена, Дворжака, Чайковського… Великий Гете писав: “На світі існує всього лиш три міста, де я хотів би жити – Веймар, Рим і Карлові Вари”.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAІ зразу відповідаю на запитання про назву міста. Насправді протягом цих днів у Чехії дещо познайомилась із чеською мовою, зрозуміти чехів було доволі легко, все ж таки це також слов’янська мова, наші мови мають багато спільних слів, хоча часом їхній переклад виявлявся доволі неочікуваним. Саме слово “Вари” можна перекласти як кип’яток, тобто Карлові Вари – це кип’яток Карла, його джерела, які він тут відкрив. З-під землі б’є дванадцять джерел, але мають карловарці ще й тринадцятий – бєхєровку. Походження цього напою має цілу детективну історію. Одного чудового дня на зламі XVIII та XIX століть у Карлових Варах внєзапно здибались місцевий фармацевт Йозеф Бєхєр та лікар-англієць Фробіг. Приємно проводили час у філософських бесідах, знаєте, і при від’їзді своєму Фробіг, який полюбляв експериментувати із травами, лишив Бєхєру листочок із формулою зі словами “Ви знаєте, пане Мозер, щось в цьому є…”. І ось з початку XIX століття всі дегустують цю саму чудову бєхєровку, і щось в цьому є; рецепт до цих пір нікому не розголошують, зате всі знають, що туди входить 27 трав. По крайній мірі, коли у Чехії переді мною ставав вибір алкогольного напою до вечері – пиво чи бєхєровка, – то повірте, що я подумки просто страшно корчилася у муках, бо змішувати – не варіант, а обрати одне – занадто важко.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAА місто чарівне. Скажу зразу, що приїжджати туди на один день – це дуже роздражнити себе. Їхати туди треба мінімум тижнів на два, водички попити і покупатися у ній. Це чарівне місто живе спокійним та розміреним темпом життя, воно маленьке і дуже приємне. 600 метрів над рівнем моря, долина річки Тепла. Підходиш до краю мосту, заглядаєш у воду – а річка зовсім неглибока, і бачиш прямо там здоровенних сомів. Я б і сама не повірила, якби мені хтось розповідав, але їх там цілі зграї, відловлювати, само собою, в межах міста – заборонено. А над ними качечки плавають.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAІ все-таки, що ж цікавого є у Карлових Варах? Ну от хоча би гейзер, який виштовхує з надр землі цілющу воду з 18 кг мінералів та мікроелементів за хвилину. Біля нього можна посидіти, помедитувати, можна й скуштувати водички, для пиття є окремі бювети. Проте хочу вас попередити, що водичка має чудовий “слабительный” ефект, тому якщо ви у Карлових Варах проїздом – краще наберіть води із собою у пляшечку додому. Я ж наважилась лише набрати трішки на долоню й скуштувати: вода дійсно тепла і має доволі специфічний присмак. Також по дорозі до гейзеру натрапите на Колонаду. 132 метри, зверху дванадцять скульптур із піщаника, що символізують собою дванадцять місяців року. А ще – Grandhotel Pupp, в якому знімали той самий “Казино Рояль”.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAПроблем порозумітись з місцевим населенням – ніяких. За неофіційними даними, близько 70% нерухомості у Карлових Варах належить саме громадянам із колишнього СНГ. Прогулюючись вуличками, було помічено, що майже всі вивіски магазинів дублюються російською мовою, а у магазинах майже всі продавці розмовляють російською або ж із CНГ originally. Моїх супутниць це навіть напрягло: приїждждаєш на модний курорт у серце Європи – і тут тобі наші… Зупинились і присіли в кафешці пообідати. Мої дівчата замовили все те ж пиво по 0,5л, а я попросила 0,3л. Офіціант, молодий чорнявий загорілий накачаний мачо, при вигляді якого у нас із Маринкою по повній програмі потекли слинки, перепитав, чи дійсно я бажаю 0,3л пива і відповів: “Хорошо, один детский бокал пива и два по 0,5л”. Сміялись довго звісно, але до від’їзду з Чехії я більше не грішила і не пила таке класнюче пиво такими дитячими порціями.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAЦе дивне місто, йому вдається лишатись спокійним і затишним навіть при тій кількості туристів, яка там шастає. Хочеться присісти на лавочку у парку Дворжака і просто насолоджуватись повітрям, сонцем, лісистими схилами, які утворюють ту затишну долину, в якій заховалось місто, годувати качечок. Попивати водичку строго за призначенням лікаря із конкретних джерел, відвідувати лазні. Вдихати атмосферу міста неспішними вечірніми прогулянками. Мрію повернутись, що ж тут ще додати?!

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.
Вуличками нічної Праги
Трошки Дрездену, або за що я поважаю німців

Вуличками нічної Праги

Стандартний

Берег Влтави. Трошки похмурно. Ми чекали на наш корабель, дуже хотілось прокататись по річці і помилуватись Прагою у неспішному ритмі. На суші його було й годі шукати, вдень місто заполонене туристами найрізноманітніших національностей, всі кудись біжать, всі спішать, штовхаються, і ти просто набираєшся цієї енергетики. Маринка відклацувала протилежний берег на свій Nikon, а я просто милувалась краєвидом. Було чим милуватись: на березі навпроти височів Празький град та шпилі Собору Святого Вітта.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Наш супроводжуючий Василь стояв біля нашого кораблика і махав нам руками. Група неспішно почала спускатись вниз, до річки. Після важкого й насиченого дня ми були в очікуванні не стільки можливості нарешті сісти й дати ногам відпочити, скільки нарешті щось поїсти. За анонсами шведський стіл був щедрим. При вході миловидні офіціантки вручили кожному рюмочку бєхєровки.
“Ну ось нарешті й остограмимось!”, – підморгнула Маринка. Бєхєровочка була бальзамом на душу: внутрішні переживання і доволі напружені ніч і день давалися взнаки. І тут виникла перша дилемма: пиво чи бєхєровка. Змішувати не можна, у чехів взагалі не прийнято змішувати пиво з будь-чим взагалі, і під категорією “будь-що” тут є таранька, чіпси, горішки і т.д.
“Як можна їсти дохлу рибу?” – запитальний вираз обличчя чехів, коли їхнє пиво починаєш з чимось змішувати.
“Справжній смак пива можна розпробувати лише з третього-четвертого бокалу 0,5л”, – стверджувальний вираз обличчя чехів, коли замовляєш один скромний бокал пива 0,3л.
Вгамувавши голод, ми з Маринкою прихопили Васю, пиво і втікли на верхню палубу. Дощило, але це нам не заважало, палуба була з накриттям. Вася, як справжній джентельмен, не знав, куди подітись між двох красунь. Ще й з пивом. Було тепло, класно, хотілось вхопити якнайбільше тієї краси, яка впадала в око… Пропливаючи під Карловим мостом, загадали бажання і вкинули монетки.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Потім на нашу голову звалився капітан корабля, який вмикнув чеську польку на усю палубу і запропонував усім навчитись її танцювати. Ну що ж, я обіцяла собі відірватись по повній – обіцяла. Підняла сраченя – і в пляс. Танцювала і співала уся палуба. На місто спускались сутінки, вони густішали й густішали, один за одним запалювались ліхтарі… Насправді це один із тих щасливих моментів життя, які запам’ятовуєш назавжди і цю мить ейфорії хочеться зберегти в душі чим подовше.
Коли ми зійшли на берег, цілком внєзапно у нашому розпорядженні опинилась пляшка шампанського. Справа в тому, що з нами в групі перебувала подружня пара, своєю поїздкою вони вирішили відмітити 40 років подружнього життя. Вася не розгубився, підшустрив і дістав десь букет квітів і пляшку шампанського. Ми всією палубою їх привітали гучними оплесками і традиційним “гірко” (зізнаюсь, першою крикнула я, мені навіть дивно, що ніхто, окрім мене, більше не здогадався). Цю саму пляшку шампанського “молодята” вручили нам із фразою “Молодь, вип’єте за наше здоров’я”.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Отож, майже нічна Прага, група молоді і пляшка шампанського. Насправді ми не йшли шукати пригод, вони самі нас знаходили, і про деякі, на жаль, в блозі не напишеш… Нічна Прага – чарівна, велична, містична. На вуличках Старого міста, якими вдень було не пройти, не проїхати і не проштовхнутись, зараз було пусто. Підсвічувались будинки, костели, бруківка була вологою. Ми бродили із вулички у вуличку, знаходили там ще менші вулички і безстрашно забрідали ще далі. Це була просто непояснювана і невимовна свобода, яку я довго шукала: йти вперед, не знаючи, куди йдеш і навіщо, але не боятись. Відкоркували шампанське. Трохи лячно стало тоді, коли повз нас проїхала якась машина, схожа на поліцейську. А у нас в руках спиртне. А ми-то просто на вулиці. А машина-то зовсім близько проїхала, лишивши у стороні групу молодих людей, які ледь не втиснулись у стінку від мандражу й адреналіну. Шампанське допилось душе швидко, пляшка викинулась у найближчий смітник.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Після кількагодинного блукання Старим Містом ми вийшли на Карлів міст. Тут теж було менше туристів ніж вдень. Вся Прага світилась навколо, світло ліхтарів відблискувало на поверхні Влтави. Хотілось вдихнути побільше й поглибше. Ця містична краса заворожувала, затягувала, приманювала до себе. Ми кожного вечора блукали нічною Прагою, піднімались аж до Празького Граду, блукали вуличками Градчан, вдихаючи атмосферу міста, стіни якого тримають в собі стільки подій, легенд і пам’яті про людей, що тут колись жили. Хотілось загубитись назавжди в одній з тих таємничих вуличок з містичними історіями…

 

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.