Ще одна порція пофігізму. Замальовки на зоологічну тему.

Стандартний

Помітила нещодавно одну річ. Довго думала над нею. Вранці по дорозі на роботу, під час вранішнього ритуалу розпиття кави перед початком робочого дня, вдень під час спілкування з людьми, ввечері по дорозі додому, перед тим,як заснути… Ні, я не одержима однією ідеєю, просто чисто випадково зловила себе на тому, що мій мозок сам по собі прийшов до такого висновку, а я от не в курсі. Абсолютно.

акшфутіУявимо стадо баранів. Барани різностатеві бувають, в курсі, да? Ну, роги там у них ще різні. У най-най-найбаранів роги довгі. Це саме той випадок, коли зайві сантиметри шкодять. Ну але не будьмо такими, зрештою, розмір не має ж значення. Ну ще барани можуть мати різне забарвлення. Ну там вирізнятись можуть… Шмотками, аксесуарами і т.д. Але якщо ви вийдете із стада, попрямуєте кудись вперед, а потім оглянетесь назад – за собою ви все одно побачите стадо баранів, і воно буде доволі одноманітним, якщо приглядітись поверхнево. Стадо має колективну свідомість. Власне, то є найогидніший пункт. Якщо один баран починає вирізнятись із стада – колективна свідомість починає його виштовхувати. Морально, фізично – то несуттєво. Все одно виштовхує. Якщо на обідню попойку до річки прийде все стадо, а один баран тихенько у холодочку попиватиме морс із власної пляшечки – не бути йому у стаді. Він не такий. Він не проживає своє життя так, як інше стадо. І хоч він молодець, що живе так, як він хоче, говорить так, як він хоче, і робить те, що він хоче, і хоч в глибині душі його підтримує півстада… Колективний стадний інстинкт все одно лишається в крові у цих баранів. Чомусь барани не хочуть сприймати тих, хто відрізняється від них, чиє життя відрізняється від типу як загальноприйнятого стадним інстинктом, ну тобто коли все розвивається за одним сценарієм, і всі події, які не входять в сценарій, моментально оголошуються крамольними. І з тих пір життя того барана, який вирізняється із стада, підвержене критиці з боку стадного інстинкту. Але не був би баран сильною і вольовою особистістю – він би й далі керувався стадними баранячими принципами.

Мораль: задумайтесь над тим, чи ви помчите за усім стадом в чергу на попойку до водички; чи керуєтесь ви стадним інстинктом, коли хочете щось зробити, чи з’являється-таки у вашій голові думка “А що барани подумають?!”. Мабуть, описка в цьому реченні. Мало б бути “люди”. Але кожен слово обирає сам.

Меломанське again. На прохання читацької аудиторії з Німеччини.

Стандартний

Так сталося, що мене попросили доповнити свої меломанські вилиття душі. Мені не шкода, я в душі добра й пухнаста.

Мабуть, лінивий не зізнавався у любові до Океану Ельзи. Я не виняток, я теж їх люблю, палко й пристрастно. Люблю їхні гармонії, які чіпляють, які є мені близькими. Якби я писала б музику, вона мала б такі ж гармонії. Кожна пісня у них особлива, з деякими пов’язані певні спогади, люди, асоціації… Дуже люблю саме цю пісню. “Не залишай мене… Я ж тебе знайшов”. Ну що тут додати… Романтично і по-справжньому проникливо. Ніби десь зачепили з десяток струн у душі.

 

 

Кілька слів про Tina Dico (Tina Dickow). Датська співачка, автор пісень. Ви, мабуть, вперше про неї й читаєте, а у неї уже сім альбомів, а може й більше. Саме із цієї пісні почалось моє знайомство з нею. Так сталось, що приблизно в той же час (а це була весна 2009, якщо мені не зраджує моя дівоча пам’ять) в інеті з’явилась перша частина “Сутінків”, і тоді ще всі ними захоплювались (ну і Паттісоном в більшій мірі), саундтрек розтаскали на “ура”, а мені чомусь в цьому фільмі не вистачало саме цієї пісні. В моїй свідомості і пам’яті вона назажди лишиться “сутінковою”.

“The truth I’ll never know
All I see is you…
All I want is you…”

“And when I’ve run too far
Chasing that lonesome star
I don’t know who you are
But all I see is you…
All I want is you…
All I have is you…”

 

 

Арета Франклін. Такий шикарний вокал, діапазон, техніку – то ще пошукати. Це зараз у нас круті звукозаписуючі студії, в яких можна намутити все, що душа бажає. Але пані Франклін – це, якщо хочете, справжнісінький натурпродукт. Перша жінка, ім’я якої було внесено в Зал Слави Рок-н-роллу. Люблю слухати, з якою ж легкістю вона бере ноти другої октави.

 

 

Queen. Тут можна й не говорити нічого, ви і так все знаєте. Неперевершена родзинка рок-музики. Без них рок був би не тим. Пісня “I’m going slightly mad” на перший погляд здається веселою і сатиричною. Але це тільки на перший погляд. Зйомки кліпу проходили в останній рік життя Фредді Мерк’юрі, вже тоді хвороба, що поїдала його, прогресувала. В цьому кліпі ще відчувається його запальний дух та творчий внесок. В останньому ж відзнятому групою кліпі на пісню “These Are the Days of Our Lives” ви побачите дещо інше, це свого роду прощання із слухачем. Але сьогодні в ефірі “I’m going slightly mad”. Чорно-білі тони, мені здається, навпаки підкреслюють ті двозначність і драматизм, які ми повинні були б вловити.

 

 

Піду далі вишукувати щось цікавеньке. Цьомки.

 

 

 

Каток. Асфальт. На ніч.

Стандартний

tumblr_mibiplyBw81qifxiuo1_500_large Бувають такі дні, такі життєві моменти, коли за раз на тебе навалюється купа різного-різного бруду. Отак живеш, нікого не чіпаєш, зла ніби людям не бажаєш, по головам не йдеш – а життя не впускає можливості тебе трахнути по-повній. І що найбільш образливо – воно ж свій оргазм отримає, а у тебе лишиться бридке відчуття, ніби тебе згвалтували, а задля повного фаталіті по тобі проїхались катком з метою утрамбувати на тобі подвійний шар асфальту. На українські дороги асфальту зазвичай шкодують, але ж для тебе, світової мерзоти, яка нашкодила усім підряд, нічого не шкода. Ще додатково привеземо.

“Плани? Ти плануєш? Зачєєм? Похєрим. Усе похєрим. Ти не заслуговуєш на щастя, бо ти для цього не народилась. Ти народилась лежати під життєвим катком і задихатись під асфальтом. Мрії? Дєточка, запихни їх подалі в те саме місце, куди усі усе запихають. Ти не варта мріяти і отримати щось краще. Зате ми варті. І ми у тебе все відберем.”

Отак живеш і отримуєш щоденну порцію такого бруду. Таких от чорних заздрощів. Все, що я маю, мені дала моя мама. І ще чогось я добилась сама. Кілька разів щастило. Але я ніколи не йшла по головам. А якщо так і ставалось, що чиїсь інтереси страждали – то не з моєї умисної вини. Любе життя, якого милого по моїй голові активно топчуться? Де і кому я перейшла дорогу?

Єдине, що я можу – це втішитись думкою, що життя мене випробовує на міцність. Спробую розслабитись і отримати задоволення.

З приводу ваших життєвих змін та інстинкту самозбереження від них

Стандартний

Люди – це такі дивні істоти… Чим довше живу, тим більше переконуюсь в цьому. Нещадно хочеться змін, а потім, коли вони нарешті замайоріли на горизонті – звідкись з’являється Страх. Зачєєєм? Ти мені не потрібен, я тільки налаштувалась на щось краще! За ним прибігає Невпевненість в собі, а потім під’їжджають Сумніви. А потім десь дівається так необхідна життєва енергія. Втікає, бо розуміє, що немає чим живитися в tumblr_mi4lmgF25p1rzagi6o1_500_largeцьому безініціативному слабкому тілі, яке навіть не може визначитись, чого воно хоче.

Стоп, шановні. Ми так не домовлялись. Страшно за свою дупу? Боїтеся змін? А не боїтеся прокинутись одного ранку і зрозуміти, що ви все втратили? Назавжди? Втратили шанс змінити своє життя? Втратили дівчину, що вам подобається? Тепер же будете безперестанно нити і жалітись: “Ах, життя мене так потріпало, відібрало одне-друге-третє…”. Ну звісно, простіше всього спихнути на когось/щось вину за свою ж бездіяльність. На сусіда, на начальника, на викладача, на долю, на Бога, ну і далі по списку, у кожного своє вагоме виправдання.

Не станеться нічого з вашою дупою. От тільки від сидіння на місці вона обросте додатковим слоєм жиру, і половина ваших пошукових запитів на гуглі буде стосуватись теми похудання. Які вже тут зміни, коли намалювались зайві кіло! Ні, ну я розумію, що з насидженого і нагрітого місця стимулів зрушитись немає. Дупці ж холодно буде в нових умовах, у неї інстинкт самозбереження розвинений до висот. Але навіть не здумайте потім відкривати рота і хоч слово сказати про те, що життя до вас несправедливе, воно не дало вам можливостей, вам важко кудись пробитись, вас не оцінили і т.д. Як же оцінити і помітити безініціативне аморфне тіло? Нарахувати бали за амебність, не інакше. Медаль дати. Шоколадну. І відправити додому гризти цю медаль перед монітором за переглядом якогось тупого серіалу.

Ніхто ж не обіцяв, що буде просто. В житті взагалі просто нічого не дається, якщо ви ще цього не помітили. Тільки пахати, тільки хардкор. Разок може й пощастить, але ж не сидіти й не чекати милості від долі, правда? Ви ж не хочете все життя просидіти фкантахтє, на фейсбуці і у твіттері. І взагалі, ви не повинні були дочитувати цей пост, ви давно мали піднятись з-за комп’ютера і для початку вимкнути чайник на кухні, який уже закипав разів з п’ять. А потім – зробити перший крок назустріч своєму майбутньому, яке за вас ніхто не побудує.

Про швидкість життя

Стандартний

Народ, мене кудись несе. Не розумію, що відбувається. Якщо порівняти життя з річкою – то якраз зараз моє життя нагадує бурхливий потік, який нtumblr_mcd71mkWK01r95wk2o1_500_largeародився десь на гірській полонині, трошки зросив її, а потім натрапив на скелі – і полетів униз. І не може спинитись. Немає за що хапатись. Схил занадто крутий. І всюди натикається на каміння. Каміння. І ще каміння. Ай! Потічку боляче. Він не очікував, що, вирвавшись із тихої спокійної полонини, на нього чекатиме настільки жорсткий світ, де його оточує оте каміння. Ну де-не-де пролітає м’яка зелена травичка, що милує око. Ну і сонце світить над головою, що теж не може не радувати.

Часом починаєш бігти – і не можеш зупинитись. Потрапляєш у круговерть подій і лякаєшся, бо цей атракціон крутиться занадто швидко, і ти боїшся зістрибнути. Воно й не дивно: зістрибнувши, можна отримати й перелом кінцівок. І ще якусь травму.

Постійно спішиш, біжиш, спіткаєшся, обтираєш колінця – підіймаєшся і далі набираєш швидкість. Ось цей вічний спринт… Виснажує. Стомлюєшся. Хочу посидіти на лавочці, доки сонце ще світить над моєю головою.

Організація і методика вбивства :)

Стандартний

tumblr_mh11izPNx01s1mnl7o1_500_large *Прохання серйозно не сприймати. Only чорний гумор*

Обдивилась я тих серіалів. Ну тих, де головні герої – інтелектуально-накачані чоловіки на пару із сексапільними блондо-брюнетками швиденько, всього-навсього за 40 хвилин, розкривають криваві вбивства. Знаходять вбивцю за волосинкою, яку той випадково зронив на підлогу.

Але життя – така складна штука, що рано чи пізно ви захочете когось вбити нафік. Замочити, застрелити, укокошити, прибити, повісити, роздушити, придушити, переїхати, роз’їхати (а може й об’їхати). Більше того, якщо таке бажання у вас виникає щодня – це ще не привід звертатись до психіатра з проханням діагностувати маніакальний психоз.

Отож, обов’язково мусите все спланувати. Ну пам’ятаєте, як в універі курсові робили? Мета, завдання, методи… Ну окей, мету можете не формулювати. І так зрозуміло. Завдання теж. Пройдемось по методам. Визначтесь одразу із способом вбивства, так буде простіше спланувати далі свої дії. Револьвер? Ніж? Лопата?

Далі складіть план. Потрібно чітко визначити час, місце, знаряддя, куди ви заманите жертву, як ви її нейтралізуєте… Плюс додайте сюди елементи садизму, ну це якщо жертва вас допекла в зюзю. Врахуйте, що у вас має бути відповідна фізична підготовка для того, щоб нейтралізувати жертву силовим методом. Або купа хитрощів – нейтралізувати її хлорформом. Не забудьте про відбитки пальців. Вам потрібні зручні рукавиці, і нічого страшного, якщо вони будуть не чорні і не шкіряні. Головне, щоб було зручно. Найкраще, звісно – це обпалена шкіра на пальчиках, але то вже занадто брутально. Просто рукавиці. Більше того, не можна на місце злочину лишати будь-що, що може вказати на ваше ДНК. Це суттєво. Плюс необіхдно забезпечити собі алібі. Можна з допомогою твіттеру. Твітьте й вбивайте водночас, і тоді вас точно не будуть підозрювати. Який ненормальний буде твітити під час вбивства, еге ж?!  Ще можна знайти схожого на вас спільника і відправити його у людне місце, щоб думали, що то ви. Алібі – це ніжна штука, вимагає ідеального і чіткого планування. Прокол з алібі означає провал операції вцілому. І ще бажано, що вас не могли ніяк пов’язати із жертвою. Інакше ваші ручки будуть у наручниках, і вони будуть без рожевого пушка. І сексапільна блондо-брюнетка запроторить вас за грати *хлип-схлип*.

Власне, у мене майже все. А взагалі, якщо уже зовсім по секрету… Якщо люди, яких ви хотіли б вбити, реальні буки й бякі – карма все одно стукне по них їхньою ж букістю й бякістю, а ви спостерігатимете за цим з чистою совістю, попиваючи мохіто. Так що ходімо генерувати тепло й любов 🙂

Ситий голодному не товариш…

Стандартний

184486_561790163849216_1648382932_n_large  Ненавиджу політику і все, що з нею пов’язано, але різного роду аналітичні статті читати люблю. Треба ж орієнтуватись у цих течіях. І розуміти, що відбувається навколо.

А що відбувається навколо? Брехня, наклепи, провокації, зради. Плюс бабло. Багато бабла. Бюджетного. Боротьба за бабло. І за те, хто більше й вміліше його відмиє, так, щоб ніхто не зловив і не здогадався. Влада, опозиція… Та не смішіть мене. Всього-навсього є бізнес. Ті люди, які сидять отам зверху – усі вони представляють чиїсь інтереси, фінансуються великими грошима. Для того, щоб відмити бюджетні гроші, достатньо мати вагомого представника в системі і підприємство, куди ці гроші будуть переганятись.

Людей шкода. Кожні вибори їх годують обіцянками, роздають подачки. Підкидають, ніби собакам кісточки. Постійно з’являються нові проекти, і люди їм вірять. Вірять у те, що, можливо, на цей раз зроблять вірний вибір. Але ситий голодному не товариш. І ніколи не буде.