Я все ще жива…

Стандартний

large2  Хтось там вумний сказав, що часом люди помирають в тридцять, але свої похорони відкладають до семидесяти. І живуть так майже сорок років як зомбі, да? По графіку дім-робота-дім-діти-пелюшки. Складові змінюються з віком, але типово-середньостатистично життя виглядає саме так. Ні, я не стверджую, що я живу за іншим графіком, на мене чекає аналогічна картина, просто я ще не остаточно померла. На зло усім ворогами і ненависникам, чуєте? Просто встаєш одного ранку з ліжка – і тебе просто дико верне від всього.  І чіплятись за можливість проіснувати до семидесяти за законами суспільства не хочеться. Нехай і коротко, але яскраво, із повними фотоальбомами спогадів, із повними валізами сувенірів. Поміж нудно-типовими 70 і насичено-яскравими 30 я оберу друге. Навіщо цирк?

У голові паморочиться, душа – невідомо де, минуле – тягар, я тону й захлинаюсь темною водою, але знаходжу в собі сили розв’язати мотузку із тим тягарем, що несе мене назустріч смерті, на самісіньке дно. Виринаю і вдихаю повітря. Житиму. Ще б знайти сили допливти до берега.