Коли ти опиняєшся в грязюці…

Стандартний

Ну ніколи не звикну до того, що люди йдуть…

 

large

Вони приходять і йдуть. Вони з’являються в нашому житті, часом вриваються в нього, встановлюють свої порядки, зачіпають душу, прориваються у серце, призводять до необоротних змін. А потім йдуть, лишаючи пустоту, вирваний кусочок серця, надломлений кусочок душі, і лишають по собі лиш ті зміни, і світ уже не буде таким, яким він був раніше. Пустота – це та ще штука, вона неодмінно хоче чимось заповнитись. Чи кимось.

 

Та ким би ми були б без цих змін? Статичною особистістю, що слідує чітким думкам, вкладеними у голівоньку ще у дитинстві. Люди ламають нас, морально вбивають, добивають, роблять нам боляче, не рахуються з нами, втоптують у грязюку… Ти лежиш у цій калюжі, нагадуючи собі порося, і тобі хочеться плакати від образи на весь світ. Голосно. Кричати. Щоб далеко було чути. Але потім всі сльози виплакуєш. Біль вщухне, душа заживе. На небі засяє сонце, яке спочатку дратуватиме, але як тільки воно трошки пригріє тобі обличчя і голівоньку – ти видушиш із себе щось схоже на посмішку. Непоганий початок довгого шляху.

Ти знайдеш в собі сили підняти руку, підняти другу… Ти знайдеш в собі сили виповзти із тієї калюжі. Ти повзтимеш повільно, важко, але це буде рухом вперед. Ти відновиш сили. Ти піднімеш голову і побачиш перед собою шлях уперед. Ти побачиш, де закінчується калюжа, там далі буде тверда земля. І синє небо над горизонтом. Тільки повзи, повзи щосили і не дай болоту себе затягнути донизу! Борись!

Ти ступиш крок – і відчуєш під ногою тверду землю. Повернеться впевненість, повернеться воля. Чим більше кроків ти ступиш до твердій землі, чим далі ти від болота – тим впевненіше ти рухатимешся вперед. Головне – не забувати, що попереду тобі зустрінуться зовсім нові люди, які завжди можуть загнати тебе мордою у болото. Але не лякайся… Так треба. Для того, щоб тебе чомусь навчити.

 

Advertisements

Осінь. Дубль N.

Стандартний

autumn  Ну що ж, again. По колу. Пора, яка пахне вогнищем, спаленим листям, дощами, а часом і теплими погожими днями. Осінь – це завершення чогось прекрасного. Це золота пора для роздумів, погулянок і прекрасний час любити свою самотність. Це найкраща пора для переосмислення себе, своїх поглядів, страхів, комплексів. Це наймиліша пора, бо я осіння, народжена тоді, коли зазвичай бабине літо буяє на всю.

Кожної осені, із настанням вересня, починається щось нове. Зазвичай я навіть не можу втулити це у рамки словесності, але я відчуваю це душею й серцем. Насправді я часто не можу багато речей висловити, надати їм словесних рис. А коли це у мене все ж виходить – я відчуваю, що це все одно криво, косо і коряво, бо часом слова все тільки псують.

Дивишся на небо, на сонце, яке вже он-он сідає за горизонт, і вже не так його промінчики падають на лице, і вже його дотики прохолодно-осінні, але разом з тим і ніжні. Небо все таке ж синє, хмари все такі ж білі, а сонце уже не те.

Осінь свободи. Коли йдеш до цілі і сміливо долаєш усі перешкоди, не боячись і не відступаючи. Коли зрештою начхати на насправді несуттєве.  Осінь переосмислення. Коли думається по-новому. Я не чекала її з нетерпінням, але з її настанням усвідомила, що рада, що вона прийшла.