Коли ти опиняєшся в грязюці…

Стандартний

Ну ніколи не звикну до того, що люди йдуть…

 

large

Вони приходять і йдуть. Вони з’являються в нашому житті, часом вриваються в нього, встановлюють свої порядки, зачіпають душу, прориваються у серце, призводять до необоротних змін. А потім йдуть, лишаючи пустоту, вирваний кусочок серця, надломлений кусочок душі, і лишають по собі лиш ті зміни, і світ уже не буде таким, яким він був раніше. Пустота – це та ще штука, вона неодмінно хоче чимось заповнитись. Чи кимось.

 

Та ким би ми були б без цих змін? Статичною особистістю, що слідує чітким думкам, вкладеними у голівоньку ще у дитинстві. Люди ламають нас, морально вбивають, добивають, роблять нам боляче, не рахуються з нами, втоптують у грязюку… Ти лежиш у цій калюжі, нагадуючи собі порося, і тобі хочеться плакати від образи на весь світ. Голосно. Кричати. Щоб далеко було чути. Але потім всі сльози виплакуєш. Біль вщухне, душа заживе. На небі засяє сонце, яке спочатку дратуватиме, але як тільки воно трошки пригріє тобі обличчя і голівоньку – ти видушиш із себе щось схоже на посмішку. Непоганий початок довгого шляху.

Ти знайдеш в собі сили підняти руку, підняти другу… Ти знайдеш в собі сили виповзти із тієї калюжі. Ти повзтимеш повільно, важко, але це буде рухом вперед. Ти відновиш сили. Ти піднімеш голову і побачиш перед собою шлях уперед. Ти побачиш, де закінчується калюжа, там далі буде тверда земля. І синє небо над горизонтом. Тільки повзи, повзи щосили і не дай болоту себе затягнути донизу! Борись!

Ти ступиш крок – і відчуєш під ногою тверду землю. Повернеться впевненість, повернеться воля. Чим більше кроків ти ступиш до твердій землі, чим далі ти від болота – тим впевненіше ти рухатимешся вперед. Головне – не забувати, що попереду тобі зустрінуться зовсім нові люди, які завжди можуть загнати тебе мордою у болото. Але не лякайся… Так треба. Для того, щоб тебе чомусь навчити.

 

Advertisements

Вчора, сьогодні і завтра

Стандартний

IhR9P9tc7EE Час. На перший погляд здається, що його багато. Коли оглядаєшся назад – розумієш, що його мало. Дні летять один за одним, і часто новий день підозріло схожий на попередні. Тижні, місяці, роки. Погляд у майбутнє створєю ілюзію, що попереду безкінечна площина, яка почнеться уже завтра, де море по коліно, і усі відкладені справи зробляться у тій площині. Погляд у минуле зазвичай здатен зіпсувати настрій на весь день, бо із прожитої площини найпершими підіймаються ті найболючіші моменти, за які перед самим собою соромно, які хотілося б не згадувати, які хотілось би переписати і пережити по-іншому, по-новому. І ніби й знаєш, що своє минуле треба сприймати по-філософськи, але ж совість не змовкає і обтяжує спогади. І здавалося б, з роками сором, біль, негативні емоції мали б стихати, забуватись, не боліти. Але є моменти, які у своїх спогадах переживаєш, наче вперше. Це як стрибаєш у воду, але наперед знаєш, що підеш на дно, бо до ніг прив’язані гирі.
Так і потонути можна. Якщо не прийняти міри. Якщо, наприклад, не зняти з ніг гирі. Якщо не пробачити, якщо не відпустити. Якщо перевести погляд із минулого на майбутнє, бо зрештою, туди слід дивитися, наше “завтра” там, і якщо ми не хочемо, що це “завтра” було схоже на всі інші “вчора” – ми повинні рухатись. Важко чомусь часом.

Часом ми настільки безцільно витрачаємо цей дорогоцінний час… Не на ті справи, не на ту роботу. Не на тих людей. Робимо помилки, страждаємо. Приймаємо певні рішення, які певною мірою впливають на наше життя. А час іде, і він цього нам не пробачає. Він просто холодно фіксує реальність: площина минулого поглинає площину майбутнього. І на цьому маленькому клаптику, який називається “сьогодні”, який застряг між цими двома площинами, ми маємо шанс щось змінити. Попросити у когось пробачення. Подзвонити тим, до кого все давно ніяк не подзвонимо. Приділити увагу рідним і близьким. І перестати витрачати час не на тих людей.