Трошки Дрездену, або за що я поважаю німців

Стандартний

Незважаючи на нічні празькі прогулянки, ми примудрялись нормально виспатись. Добирались до готелю, випливаючи з трамваю на “пшешка зупинка “Кавалірка”, приймали душ, падали у перини, а вранці доволі легко підіймались з ліжка і спускались на сніданок. Хотілось ще застати хоч що-небудь на столах. На нас чекав Дрезден, столиця Саксонії. Місто веде свою історію ще з ХІІІ століття, вже у XVI столітті Дрезден став столицею Саксонії. Сьогодні це одне із найбільших міст Німеччини майже із півмільйонним населенням. Від Праги до Дрездену, що на березі Ельби, – майже дві з половиною години автобусом. За вікном все частіше з’являлись лісисті схили, погода у той день була доволі похмурою і трошки туманною, я із захопленням спостерігала, як спускався туман у долини, покриваючи маленькі будиночки. Замилувалась романтичними краєвидами, про них я ще неодноразово згадуватиму. Власне, дві з половиною години пролетіли доволі швидко, їдеш собі по класному автобану, насолоджуєшся класною дорогою, розумієш, як цього не вистачатиме на рідній землі. Ну ось і привезли нас у Дрезден, висадили в Альтштадті, роздали карти і намітили час збору. Альтштадт – це Старе місто, Нойштадт – Нове місто. Елементарно, Ватсон! 🙂
OLYMPUS DIGITAL CAMERA  Власне, все почалось на Театральній площі. Ми там чекали екскурсовода, якраз біля Дрезденської картинної галереї, в яку не вдалось потрапити, але я собі поставила за ціль повернутись у Дрезден і все-таки потрапити туди. Не мрію, а ціль. Значить, будемо виконувати. Якщо ви у Дрездені були чи щось чули про нього – можливо, наступні мої слова вас не дуже й здивують. Отож, хвилинка приємного шоку, або все ж таки, за що треба поважати німців. Майже все, що ви побачите на фотографіях із Альтштадту – все було збудоване після 1945 року. Не робіть великі очі і не нагадуйте мені, що на початку розповіді я згадувала про ХІІІ століття. У лютому 1945 році Дрезден розбомбили, та ще й так, що площа, що постраждала, у 4 рази перевищувала постраждалу площу у Нагасакі. Хто розбомбив? Військово-повітряні сили США і Королівські військово-повітряні сили Великої Британії. Зачєм розбомбили? А холєра їх знає, історики насправді не можуть дійти шва з цього приводу. Бомбардування Дрездену до сьогодні лишається однією із наспірніших військових операцій союзників проти Німеччини у Другій Світовій війні. Полишимо історію для істориків, нехай розбираються. Історичний центр Дрездену було відбувано за старими кресленнями. І нехай німців можна після цього вважати педантами і занудами, але повірте, що дивлячись на цю роботу зблизька, виникає лише відчуття поваги до цієї нації за прагнення зберегти свою історико-культурну спадщину. Повністю відновити історичний центр міста вдалось до 2004 року.
OLYMPUS DIGITAL CAMERA  Отож, про все по порядку. Zwinger. Одне із найпрекрасніших місць у Дрездені. Колись цвінгером у середньовіччі називали замкнутий простір, ось вам і походження назви. Чудовий комплекс, спроектований Пеппельманом і Земпером, зараз тут знаходиться кілька музеїв, в тому числі – уже згадувана Дрезденська картинна галерея. Гарно підстрижені газончики, фонтанчики і чистота. Величне місце. До речі, ви мені можете задати справедливе запитання, чому все це виглядає так, ніби воно ще збереглось із XVII-XVIII століття, ну тобто чому воно все чорне. Я вас відповім, що це все збудовано із піщаника, а він має властивість темніти з часом.
OLYMPUS DIGITAL CAMERA  Дрезденський замок-резиденція (Dresdner Residenzschloss). До 1918 року тут жили саксонські правителі. Теж відновлювали після бомбардувань, зараз там знаходиться кілька музеїв. Між іншим, у Дрездені більше 40 музеїв, і мені дуже хочеться повернутись туди на кілька днів і побродити по ним.
Перлинка Дрездену – Церква Святої Марії (Frauenkirche). Побудована у стилі бароко за вказівкою саксонського курфюрста та короля Польщі Августа Сильного у XVIII столітті. Вона теж була розбомблена, проте через недостачу коштів влада вирішила її не відновлювати, лишивши руїни як нагадування для наступних поколінь про війну. OLYMPUS DIGITAL CAMERAТільки у 1989 році розпочалась кампанія по збору коштів для відновлення Frauenkirche. У тому вигляді, в якому ви бачите її на фото, вона постала лише в 2005 році. Якщо вглядітись ближче, то можна побачити, що на білих стінах є чорні вкраплення. Це ті цеглинки, які збереглись після бомбардування; із застосуванням комп’ютерних технологій німці прорахували, де ж стояла конкретна цеглинка, і вбудували їх у оновлений варіант церкви. Ну що тут ще додати… Феноменально. А через кілька десятиліть вона теж потемніє, це ж піщаник.
Пішли далі гуляти містом – і забрели на ярмарок. Не вникали насправді, що до чого, але пиво із тюрингськими сосиками було смачне. Гналися за атмосферністю. Ярмарка, патріотично німецька музика, навколо люди життям насолоджуються. Ми перед цим довго шукали вільне місце, де можна було б присісти, бо народу було там багато. OLYMPUS DIGITAL CAMERAПотім довго намагались порозумітись із симпатичним продавцем, тут все-таки з англійською складніше, ніж у Празі. В результаті, коли ми дисципліновано повернули пусті бокали з-під пива, нам повернули за них 1,5 євро.
Виявляється, я шопоголік. Спочатку нас занесло у супермаркет із різною побутовою хімією і т.д., а потім – у супермаркет із їжею. Я не стрималась, коли побачила 1,3 кг здоровенних желейок за смішну ціну у 3 євро. І набір кіндерів за 1 євро. Крім того, запаслася дрібничками типу шампуньки й резинок для волосся. Тепер ви розумієте, чому у мене при поверненні назад сумка була непідйомна… Насправді, серед тих міст, де я побувала, у Дрездені шопоголитись виявилось найдешевше, візьміть на замітку.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAОдного дня для Дрездену дуже й дуже мало. Туди потрібно повертатись ще, обходити усі музеї, відчути глибше цю атмосферу цього прекрасного й романтичного міста, попити німецького пива, закушуючи тюрингськими сосисками (досі слинки течуть при одній лише згадці). І повірте, те, що насправді навколо вас новобудова цього століття, абсолютно не применшує чарівність Альтштадту, по його вуличкам хочеться блукати й блукати…

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.
Вуличками нічної Праги

Advertisements

Вуличками нічної Праги

Стандартний

Берег Влтави. Трошки похмурно. Ми чекали на наш корабель, дуже хотілось прокататись по річці і помилуватись Прагою у неспішному ритмі. На суші його було й годі шукати, вдень місто заполонене туристами найрізноманітніших національностей, всі кудись біжать, всі спішать, штовхаються, і ти просто набираєшся цієї енергетики. Маринка відклацувала протилежний берег на свій Nikon, а я просто милувалась краєвидом. Було чим милуватись: на березі навпроти височів Празький град та шпилі Собору Святого Вітта.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Наш супроводжуючий Василь стояв біля нашого кораблика і махав нам руками. Група неспішно почала спускатись вниз, до річки. Після важкого й насиченого дня ми були в очікуванні не стільки можливості нарешті сісти й дати ногам відпочити, скільки нарешті щось поїсти. За анонсами шведський стіл був щедрим. При вході миловидні офіціантки вручили кожному рюмочку бєхєровки.
“Ну ось нарешті й остограмимось!”, – підморгнула Маринка. Бєхєровочка була бальзамом на душу: внутрішні переживання і доволі напружені ніч і день давалися взнаки. І тут виникла перша дилемма: пиво чи бєхєровка. Змішувати не можна, у чехів взагалі не прийнято змішувати пиво з будь-чим взагалі, і під категорією “будь-що” тут є таранька, чіпси, горішки і т.д.
“Як можна їсти дохлу рибу?” – запитальний вираз обличчя чехів, коли їхнє пиво починаєш з чимось змішувати.
“Справжній смак пива можна розпробувати лише з третього-четвертого бокалу 0,5л”, – стверджувальний вираз обличчя чехів, коли замовляєш один скромний бокал пива 0,3л.
Вгамувавши голод, ми з Маринкою прихопили Васю, пиво і втікли на верхню палубу. Дощило, але це нам не заважало, палуба була з накриттям. Вася, як справжній джентельмен, не знав, куди подітись між двох красунь. Ще й з пивом. Було тепло, класно, хотілось вхопити якнайбільше тієї краси, яка впадала в око… Пропливаючи під Карловим мостом, загадали бажання і вкинули монетки.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Потім на нашу голову звалився капітан корабля, який вмикнув чеську польку на усю палубу і запропонував усім навчитись її танцювати. Ну що ж, я обіцяла собі відірватись по повній – обіцяла. Підняла сраченя – і в пляс. Танцювала і співала уся палуба. На місто спускались сутінки, вони густішали й густішали, один за одним запалювались ліхтарі… Насправді це один із тих щасливих моментів життя, які запам’ятовуєш назавжди і цю мить ейфорії хочеться зберегти в душі чим подовше.
Коли ми зійшли на берег, цілком внєзапно у нашому розпорядженні опинилась пляшка шампанського. Справа в тому, що з нами в групі перебувала подружня пара, своєю поїздкою вони вирішили відмітити 40 років подружнього життя. Вася не розгубився, підшустрив і дістав десь букет квітів і пляшку шампанського. Ми всією палубою їх привітали гучними оплесками і традиційним “гірко” (зізнаюсь, першою крикнула я, мені навіть дивно, що ніхто, окрім мене, більше не здогадався). Цю саму пляшку шампанського “молодята” вручили нам із фразою “Молодь, вип’єте за наше здоров’я”.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Отож, майже нічна Прага, група молоді і пляшка шампанського. Насправді ми не йшли шукати пригод, вони самі нас знаходили, і про деякі, на жаль, в блозі не напишеш… Нічна Прага – чарівна, велична, містична. На вуличках Старого міста, якими вдень було не пройти, не проїхати і не проштовхнутись, зараз було пусто. Підсвічувались будинки, костели, бруківка була вологою. Ми бродили із вулички у вуличку, знаходили там ще менші вулички і безстрашно забрідали ще далі. Це була просто непояснювана і невимовна свобода, яку я довго шукала: йти вперед, не знаючи, куди йдеш і навіщо, але не боятись. Відкоркували шампанське. Трохи лячно стало тоді, коли повз нас проїхала якась машина, схожа на поліцейську. А у нас в руках спиртне. А ми-то просто на вулиці. А машина-то зовсім близько проїхала, лишивши у стороні групу молодих людей, які ледь не втиснулись у стінку від мандражу й адреналіну. Шампанське допилось душе швидко, пляшка викинулась у найближчий смітник.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Після кількагодинного блукання Старим Містом ми вийшли на Карлів міст. Тут теж було менше туристів ніж вдень. Вся Прага світилась навколо, світло ліхтарів відблискувало на поверхні Влтави. Хотілось вдихнути побільше й поглибше. Ця містична краса заворожувала, затягувала, приманювала до себе. Ми кожного вечора блукали нічною Прагою, піднімались аж до Празького Граду, блукали вуличками Градчан, вдихаючи атмосферу міста, стіни якого тримають в собі стільки подій, легенд і пам’яті про людей, що тут колись жили. Хотілось загубитись назавжди в одній з тих таємничих вуличок з містичними історіями…

 

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.

Прага. Знайомство. And Mozart again.

Стандартний

Прокинулась я від того, що трусило. Не мене, автобус. Ми саме їхали по трасі, яку водії називали “трясучкою”. Її будувала ще радянська влада: бетонні плити, щоб танки проїхали. Спати далі сенсу не було, куди вже тут… Заснула я десь опівночі в Польщі і прокинулась у Чехії. Мені пощастило і я сиділа в автобусі сама, тому вночі я гордо скрутилась калачиком на сидіннях, накрилась потепліше ковдрою, яку завбачливо прихопила у дорогу, і задрімала. Наявність ковдри викликала заздрощі у всієї групи – в автобусі було явно не по-літньому. За вікном – мальовничі лісисті схили, червоні дахи невеличких містечок, повз які ми проїжджали. А на під’їзді до Праги я вгледіла майже понад трасою кілька косуль, які мирно поїдали листочки із дерев. На серці було якось радісно.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Прага теж зустріла мене червоними дахами, класними дорогами і чистими вуличками. Бруківка присутня. Багато спільного зі Львовом, але поверхів побільше. Знайомство із Прагою почалось із Старого Міста. Воно виникло й розбудувалось навколо великої торгової площі, яку тепер називають Старомєстською. Мій шлях пролягав через королівську дорогу, по ній колись проїжджали чеські правителі на коронацію. Не знаю, навіщо їм потрібен був такий довгий маршрут, це ж ледь не півміста… Напевне, похизуватись вбранням і коштовностями. Починаючи з Порохової Вежі, через Старомєстську площу, на Карлів міст – до Празького Граду, у Собор Святого Вітта…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Лишалось кілька хвилин до полудня. Перед астрономічним годинником Орлой на Старомєстькій площі – яблуку ніде впасти. Всі наставили на годинник в очікуванні дійства усю можливу й неможливу техніку… І ось почалось. Смерть у вигляді скелету смикнула за ниточку і відбила ще одну годину часу. Марнославець замилувався на своє відображення у дзеркало. Жадібний потирав свій гаманець із золотом. Турок хитав головою. У той же час над ними відкрились два вікна, і з’явились по черзі усі дванадцять апостолів. Закукарікав Золотий Півень. Вдарив колокол, заграв горніст десь високо на башті. Орлой відбив дванадцять. Нам лишилось на годину менше до Страшного суду.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Завмерла. Stavovské divadlo (Сословний театр). 29 жовтня 1787 року тут відбулась прем’єра опери Вольфанга Амадея Моцарта “Дон Жуан” (Don Giovanni) , яка частково й писалась у Празі, адже саме на віллі Бертрамка він її закінчив. Замовлення на написання опери поступило від празького театру після шаленого успіху опери “Весілля Фігаро”. Щоправда, Бетховен вважав сюжет опери аморальним, але куди ж нам з вами встрявати між Моцартом і Бетховеном…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Старе Місто було заполонене туристами. Маленькі вулички були просто забиті туристами, з усіх боків долунали різні мови. Врешті ми вийшли до Карлового мосту. Його башня, та, що стоїть у Старому Місті, чорна не стільки від століть, скільки від піщаника, з якого вона й побудована. Йому десь так вісім століть, і скільки ж він бачив… І якщо легенда про те, що архітектор домовився із Дияволом, щоб той наглядав за мостом, правдива, то Диявол, скажу я вам, знається на тому, що брати під опіку. Щоправда, не вберіг він повністю початковий скульптурний ансамбль мосту, скульптури втрачали і ставили нові. А ще колись, за легендою, з цього мосту скинули тіло Яна Непомуцького, вікарія, і після цього над тим місцем з’явилось п’ять зірочок. Прогулявшись мостом, я легко знайшла це місце, там прикріплена табличка, на якій зображено вікарія, а над його головою – німб з п’яти зірочок, які виблискують неначе начищений п’ятак. Секрет в тому, що потрібно прикласти п’ять пальців однієї руки до п’яти зірочок одночасно і загадати бажання. Я теж загадала. Цікаво, чи допоможе Ян його здійснити?!

To be continued…

У кожного свій саундтрек життя…

Стандартний

leYF2mUL_5A  Музика. Її не можна побачити. Можна почути, відчути кожною клітинкою тіла, пропустити через усі нервові закінчення і відчути неземну насолоду від її правильних гармоній. Це бальзам для душі у найважчі часи і приємне доповнення до найбезтурботніших часів. Це те, що буде з тобою завжди, навіть якщо забула в сумку покласти плеєр чи зарядити його. Вона буде в мозку, в душі, в серці, і її не викорінити. Вона часто задіває за живе певним набором гармоній, нот, інструментів, а часом своєю причетністю, прив’язкою до подій, людей, часів. Вона здатна заглушити думки тоді, коли ніхто й ніщо не здатні їх притишити. Це порив, це маленький світ. Вона для кожного, у кожного свій набір гармоній, який не лишить байдужим. Часом вона краще підходить для того, щоб висловити думки й почуття, бо слова не мають того емоційного окрасу.

Шкода, що її не можна потримати. Зате її можна вкласти у серце. Шкода, що так мало людей, яким подобається та ж музика, що й мені. Зате це прекрасно, що її настільки багато, що смаки у нас всіх дуже різняться.

У кожного свій саундтрек життя. Те, що супроводжує найвідповідальніші і найсерйозніші моменти. Кожному своє. Але є та, що нікого не лишить байдужим.

 

Той самий день, коли…

Стандартний

Той самий день, коли хочеться стрибати від щастя й радості, але боїшся розвалити хату. Саме тому я намилилась пострибати на ліжку.

Раз. Винесло. Думки вилетіли з головного мозку, скупчились у Щось Незрозуміле, полетіли уверх, плавно відштовхнулись від стелі і полетіли вниз з прискоренням 9,8 кг на метр за секунду в квадраті. Done.

Два. Я зверху. Думки знизу. Блін, вони реально такі важкі? Зачепила їх ногою, вони відрікошетились до вікна.

Три. Думки прилипли до вікна. Я зацінила їхню спробу втекти з моєї голови, але ж ні. Хто я без них?

Чотири. Ейфорія детектед. Я лечууууууууу.

П’ять. Все ще ейфоріііііія.

Фух, досить. Задихалась. Приляжу й заспокоюсь. Щось Незрозуміле покірно повернулось у мій мозок. Стало легше, бо ж думки провітрились, прогулялись. Цікаво, що буде наступного разу?