Несправедливо ображений Бетховен

Стандартний

Кілька місяців тому, як ви пам’ятаєте, ми займались розбором польотів по Моцарту. Ви ще тоді мали зрозуміти, що Моцартом справа не обмежиться і мене попре на дослідження ще далі.
Сідайте зручніше, сьогодні ми пройдемось по Бетховену. Так, це той, що Людвіг ван Бетховен. Так, це той, що оглох ще замолоду. Класик з класиків, віденська школа. Моцарт і Гайдн свого часу значно повпливали на його становлення як композитора. І от так вийшло, що не лише Моцарт перевертається в труні, коли фкантахтє та на інших ресурсах або ж його творіння комусь приписують, або ж йому приписують зайве. Насправді перше вичислити важче, з другим простіше.
Насправді от коли заб’єш в пошуку “Бетховен” – стільки всякої дивини вилізе. Розпочну з того, що першим потрапило під руку на сайті muzofon.com: (#рукаліцо)

1

2

Можете проплакатись. Але обидва треки – це далеко не Бетховен, а трошки скромніше, The Daydream – I miss you.

Наступне взагалі винесло мозок:

3

Мухи окремо, котлетки – теж окремо. По-перше, Бетховен не писав саундтреків до фільмів, це ж пєнь від ясєня, правда? По-друге, бідний Hans Florian Zimmer просто безмежно на вас за таке образиться, бо він звісно не Бетховен, але він теж пише гарну музику, і у нього є Оскар, Золотий Глобус і навіть два Греммі, а ви тут його із землею зрівняли і його трек Бетховеном зіпсували. Ай-яй-яй.

4  Ну я не дуже здивувалась, коли під такою назвою знайшла добре знайоме Requiem for a Dream від нашого старого знайомого Clint Mansell. Цікаво, якому ще класику припишуть цю композицію? Невже наступним буде Шопен?

5

А тут взагалі епічно. Під цим треком приховувалось Carmina Burana, написана Карлом Орфом, а не Бетховеном, і не дай Боже Моцартом.

6

Кхм, хтось перестарався і перелічив всіх композиторів, яких він знає. Ну ок. Насправді Йоганн Штраус-син. Говорячи про Штрауса, завжди треба уточнювати, який саме Штраус – батько чи син. Зате хоч з назвою вальсу вгадали, що не може не радувати.

Ну і на завершення – трошки Бетховена, а то цілий пост присвятила тому, що йому не належить, то хоч на завершення поділюсь з вами його творінням:

Дотримуйтесь авторських прав, шановні 🙂

Advertisements

Політично-історичне. “Учите матчасть”.

Стандартний

Я так бачу, серйозний резонанс викликало ось це. Якщо коротко, то дядько Святаш вважає Бандеру і Ко фашистами, західноукраїнці і діаспора за кордоном – чмо, східноукраїнці – няшки. На дядька Святаша пообіцяли подати в суд, нагадали про ст.110 ККУ і зробили ай-яй-яй за пропаганду розколу держави на найвищому рівні.
Окей. Дядько Святаш негарно висловився як для держслужбовця вищого рангу, не дотримався професійної етики і взагалі не няшка, бо він регіонал, а біло-сині не в тренді. Але ото ви прочитали його пост в мордокнизі і вам зовсім не здалося, що він трошечки правий?
Можливо, не всі в школі любили історію. Не всі схильні до гуманітарних наук, декого це все змушувало на уроках нудитися і думати в руслі “Ну сіравно я виросту і буду адвокатом/директором/журналістом/балериною” (потрібне підкреслити, непотрібне викреслити). Але от ви виросли, стали самостійними – і як попки повторюєте все за політичними лідерами/вискочками, які полюбляють займаютися відвертим популізмом і перекручуванням історії. Не говорячи вже про те, що цілий Майдан зібрався відстоювати, окрім усього іншого, євроінтеграцію, але підніміть руки ті, хто насправді повністю прочитав текст угоди про асоціацію з ЄС і пам’ятає, що ЄС ще нас до себе і не думало брати, а просто запропонувало ще більше прихильності, ніж було до цього, плюс деякі інші вигоди.
Насправді я мушу погодитись із Святашем у тому, що в межах України сьогодні є дві країни, і так склалось історично, географічно, але далеко не політично, бо насправді теперішні події в Україні свідчать про те, що багато кому вигідно роздмухувати громадянську війну, розхитувати стабільність і розділити Україну. Але я сьогодні не про політику, а про історію.
imagesCABUC7DUЯкщо ви хоч щось пам’ятаєте з уроків історії, то знаєте, що так історично склалось, що Україна була ласим шматочком у геополітичному плані для сусідніх держав. От не спалось їхнім правителям спокійно, все воювали, відвойовували, і як наслідок Західна і Східна Україна то були разом, то не разом, то під Москвою, то під Польщею, а часом все настільки швидко відбувалось, що важко було вловити хід подій. Само собою, коли територія знаходиться у складі певної держави, неминучою є асиміляція народу. І якщо Західна Україна була під Польщею, певна річ, що її тодішнім жителям і теперішнім потомкам будуть ближчими західні цінності, нехай часом вони і нав’язувались штучно, насильно, але явище генетичної пам’яті ще ніхто не скасовував. З цього приводу можна звернутись до наукового спадку дідуся Карла Юнга і прочитати, що він пише про генетичну пам’ять різних рас: «Звичайно, на більш ранньому і низькому ступені душевного розвитку, де ще можна відшукати відмінності між арійською, семітською, хамітською і монгольської ментальністю, всі людські раси мають спільну колективну психіку. Але з початком расової диференціації виникають і суттєві відмінності в колективній психіці. З цієї причини ми не можемо перевести дух чужої раси в нашу ментальність цілком, не завдаючи відчутної шкоди останній» (Юнг К. Г. «Проблеми душі нашого часу»).
Пройдемось по історії. 1654 рік – Переяславська угода, як наслідок – поступове збільшення на території України з роками московських військ з родинами. Три поділи Польщі (1772, 1793, 1795) – росіяни з’являються і на Правобережній Україні. XVIII ст. – заселення Південної України росіянами (частково – поміщиками, які там отримали землі від Катерини ІІ, частково – кріпаками-втікачами та старообрядцями з Росії). XIX ст. – наплив росіян у Донбас в зв’язку з активізацією важкої промисловості. ХХ ст. – організованих російською владою масових переселень росіян на місце вимерлих українців і представників інших етнічних груп після голодоморів 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років, а також після депортацій. 1941 рік – евакуація населення України в зв’язку з воєнними діями, як наслідок – неповернення українців на рідні землі. Після 1945 року – українців виселюють за межі республіки на цілинні землі, новобудови тощо, а в Україні населюють масово росіян. Заполіруємо зверху кількасотлітньою пропагандою і насадженням чужої культури.
От вам і генетична пам’ять народу. Ми не можемо, не маємо права чекати від Східної України повної підтримки курсу євроінтеграції, вона їм не близька. Для них рідніше східний курс. Для Західної України, яка тривалий час розвивалась під впливом Польщі, Австро-Угорщини і менше часу – у складі СРСР – ближчим є Захід. Тому так склалось історично, що в одній державі зараз ми не сприймаємо адекватно одне одного, у нас немає і не буде демократії і єдиної процвітаючої держави до того часу, доки у колективній свідомості населення держави на Сході одні москалі, а на Заході – бандерівці і петлюрівці. Західна Україна адекватно не хоче сприймати проросійського президента Януковича, але згадайте, що аналогічно на Сході не сприймали Ющенка. Тому в моєму баченні Україна має два шляхи: або існувати як дві різні держави, або усім колективно подорослішати на одне покоління, вибити усю дурку з голови і навчитися чути одне одного. Я не про політиків, я про народ. Наша гниюча державна система така, бо ми певною мірою самі їй дозволяємо такою бути. У нас такий бардак в державі і в головах, бо ми певною мірою самі не хочемо його прибрати. Ми вийшли на Майдан проти корупції та свавілля влади, але ми лякаємось репресій, носимо хабарі в держустанови і всюди застосовуємо “связі” для вирішення певних проблем. Олігархи і чинуші будуть наживатись на нас, доки ми самі їм це дозволяємо, керуючись нашим ментальним принципом “моя хата скраю”. Крига скресла, те, що відбувається в країні – це перші кроки до отого дорослішання, яке нам так необіхдне. Але зараз головне – не зупинитися.

ПС. Всіх охочих до дискусії прошу в коменти.

Політично-бюджетне. На злобу дня.

Стандартний

del3Уже другий тиждень приходжу з роботи додому і перш за все вмикаю Громадське TV. Телевізор дивитись не можна, там все класно, рафіновано і складається враження, що журналістів відправляють будь-де, аби знайшли сюжети, не пов’язані з Майданом. Багато роздумую, багато спілкуюсь з людьми, що цікавляться, підтримують ці події, читаю у твіттері тих, хто стоїть на Майдані і шалено за них переживаю.
Насправді я очікувала того, що наш любий перзидент не підпише Угоди про асоціацію з ЄС. Більше того, в силу того, що я пропрацювала в сфері бюджету два роки, за цей час я прекрасно встигла освоїти усю схему руху бюджетних коштів. Будемо реалістами: наша казна, починаючи із червня 2012 року – пуста. Все те, чим вас годують з телевізорів і газет про те, що все-все-все платиться вчасно, у нас зростає ВВП і взагалі у нас усьо класно – лицемірна брехня. Проблеми почались якраз разом із початком Євро-2012. Країна гуляла на масштабній події, а з казни вичавлювали останнє. Потім були вибори у жовтні 2012 року. Те, як провладна партія намагалась включити собі в добру статистику добрі діла за чужий кошт – це окрема тема. Залякування, попередження і прохання голосувати за провладних кандидатів. Погрози звільнення працівників бюджетних установ. Масові фальсифікації. Намагання купити виборців. Зарплату в грудні ледь виплатили, а оплата харчування для діток з батьківських коштів, які ті вносять на рахунок, в садочку висіла в боргах майже місяць. Власне, в 2013 році краще не стало, і коли мені по секрету нашепотіли, що в листопаді 2013 року заробітну плату затримали на п’ять днів – я зрозуміла, наскільки усьо плохо. А з екранів телевізорів лунало “в нас боргів немає” від Королевської. Азаров дуже пізно визнав публічно, що у країні складно, до цього у нього ВВП все зростало та й зростало, тільки ніхто чомусь цього не помічав. Можливо, воно зростали лише в його уяві. Я думаю, що немало з моїх читачів відчували бюджетні дефіцити на собі – студентам могли із затримками виплачувати стипендії, мамам – різного роду соцвиплати, пенсіонерам – пенсії.
del1Чому так сталось? Бо наш шановний уряд при формуванні бюджету його неймовірно роздув. Арифметика проста: в бюджеті завжди всі надходження повинні дорівнювати видаткам. Тобто для того, щоб спланувати, скільки витратити, спочатку треба спланувати, скільки коштів надійде від сплати різного роду податків і зборів. І я не знаю, з якої стелі останні роки береться ця балансна цифра. Щороку в Законі України “Про державний бюджет” в графі “Доходи” малюється ТАКЕ, що я не тямлю, чим уряд думав. Тобто ви розумієте, що якщо заплановано витратити багато, а грошей приходить менше – то в ручному режимі зверху командується, на які саме заплановані потреби їх пустити. На оплату харчування дитячим садочкам чи на тіньові фірми, створені для відмивання бюджетного бабла. Взагалі, фішка уряду Азарова – це ручне керування бюджетом. А чого ще можна чекати від нього. Мабуть, йому забули нагадати, що у нас уже давно совок закінчився і пора вивчати ринкові методи регулювання економіки. Якщо що, то це починають вивчати на 1 курсі університету в предметі “Політекономія”.
del4До чого я власне вела… Країна на межі технічного дефолту. Азаров хоч і не хотів це визнавати, але все ж визнав, дотисли. Докралися. Вони крали, крали, але проблема ніде не ділася. Існувала та й досі існує небезпека лишити бюджетників без зарплат, якби це сталося б – ми все одно отримали Майдан. Моя думка – перзидент не підписав Угоду про асоціацію тому, що Росія пообіцяла більше грошей. Або ж ЄС пообіцяв мало грошей. Думаю, в цьому випадку керувались не стільки політикою, скільки тим, наскільки швидко держава отримає гроші для швидкого наповнення казни. Швидше всього, вициганити у Росії виявилось швидше. Але й не будемо применшувати політичного впливу. Як не крутіть, вони всі ближчі до Росії, там вертяться їхні гроші, інтереси, вплив.
А все те, що відбувається зараз – це жах. Ця бандитська влада не боїться нічого і нікого. Скільки часу пройшло з 30 листопада? Захарченка не звільнили. Азіров сидить у кріслі і вставати не збирається, видаючи журналістам періодично свої маразми. Яник розлітався. Путін – путін. ЄС і США жахаються. А “Беркут” знову вивели на людей. Захопили кілька ЗМІ. Опозиція безжально тупить. І якщо ви ще не помітили, в цій країні купка бандюків при владі має людей за ніщо, за біомасу, навіть, як видається, не дуже боячись за свої дупи в теплих кріслах.
del2Я не такий вже й радикаліст. Але коли я в ефірі Громадського TV спостерігала за спробою штурму АП, глибоко всередині мені хотілося, щоб це сталося. І щоб до Межигір’я поїхало багато народу, прорвало оборону Беркуту і зайшло на чай до Віті. Я знаю, що неправильно, і це мирний протест, і треба мирно добиватись, і що людські життя понад усе, але щось я зі сторони дивлюсь на все те “мирно”, яке відбувається зараз в столиці, і бачу, що їм там зверху все рівно, доки вони відчувають себе захищеними довгими живими рядами беркутівців. Вони ловлять активістів і саджають в тюрми по гарячим слідам. Подумайте лиш, жертви розгону мирного Майдану – ще й винні! Молитимусь за те, щоб всі вціліли, щоб усі були живі й здорові, щоб погода лиш сприяла. Але люди втомились. Від диктатури і всього, що вона з собою несе. І від того, що їх не чують. Вони роблять революцію, і їх уже почули у всьому світі. А у рідній країні купка бандюків прибирає їх з екранів, вирізає дубинками з інтернету. Чекаю сатисфакції.

Фото Сергія Делідона, можете знайти його на фейсбуці

Легенди і таємниці Чеського Крумлова

Стандартний

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Спочатку мені навіть здалось, що я в декораціях студії “Warner Brothers”, зараз звідкись вискочить статист, хлопне тією штукою і крикне “Мотор! Почали!”, і у цих декораціях розпочнуться зйомки якоїсь високобюджетної історичної драми.  Але ні, ти оглядаєшся по сторонам і розумієш, що ти справдні у надзвичайно казковому місці, і що це не декорації. На півдні Чехії, на березі Влтави розкинулось невелике містечко Чеський Крумлов, і була мені доля у нього закохатись. Продовжуючи тему декорацій, це місто насправді облюбував для зйомок не один режисер, тут знімали і хоррор “Хостел”, і містичну драму “Іллюзіоніст”. Також Крумлов називають містом вампірів, адже, як кажуть, при реставрації однієї з вулиць тут знайшли поховання вампірчиків, і саме в цьому місті похована княгиня Елеонора-Амалія фон Шварценберг, яку вважають місцевою королевою вампірів.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAНад старим містом поважно височіє Крумловський замок. Від XIII століття місто встигло побувати у власності кількох династій. Три століття тут господарювали Рожмберги, потім у XVI столітті вони продали замок імператору Рудольфу ІІ, правителю Священної Римської імперії. Згодом уже інший імператор Фердинанд ІІ подарував його Еггенбергам, а коли їхній рід вимер у XVIІІ столітті, у Крумлов приїхали Шварценберги. Після 1947 року замок став власністю держави.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAМаленьке інтимне містечко. Скажу я вам, що вся Чехія – у цих маленьких містах і селах з червоними дахами, які ми проїжджали, і які, на жаль, були досяжні для ока лише з вікна автобусу. Хотілось на кожному десятому кілометрі пинити водія з мотивацією “Хочу вдихнути цієї краси чим побільше”. А Крумлов – то взагалі ніби втілення дитячих мрій і снів. Маленькі вузенькі вулички, вимощені бруківкою. На фасадах – фрески, які збереглись із XV століття. Йдеш-йдеш, піднімаєш голову – а зверху шедевр. Або заходиш у маленьку крамничку, опустивши голову, роздивляєшся вітрини, а піднімаєш голову – а над тобою фреска XVIII століття. Тут центр міста – це культурна резервація. Якщо ти володієш тут будиночком, то мусиш підтримувати його стан максимально таким, яким ти його отримав, тобто за фрескою XV століття доглядати і реставраторів запрошувати. І якщо в туалеті крива стеля, то вона і має лишатись кривою, не інакше.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAЙдучи до замку, прогулялись вуличками. До самого замку якраз веде вулиця Латран. Хоч тут вдень і багато туристів про те, як і Карлові Вари, доволі спокійне. Біля самого замку – ведмеді. Ні, це не описка. Знизу під замком – вольєр, де живуть троє бурих ведмедиків-мемедиків, така собі весела шведська сімейка. Позувати на камеру вони відмовились, вальяжно жуючи яблучка. Традиція тримати ведмедів біля замку походить ще від Рожмбергів, адже ведмідь був символом їхнього роду, успадкований ще від Вітковичів. Підіймаємось до замку, заходимо у перший двір – і нас зразу же ведуть всередину до експозицій, виставлених у Малому граді, настарішій частині замку. До слова, починали замок будувати в XII столітті, проте його неодноразово і добудовували, і перебудовували, тому на разі визначити його архітектурний стиль дуже важко. Потім вирішили вибратись на Замкову башту, яку видно, мабуть, із кожного куточка міста. А яка звідти чудова панорама на місто, ляля просто! Аж дух захопило від цієї краси, і тому коли до мене звернулась кореянка із проханням її сфотографувати, я відреагувала не одразу, замріялась.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAМи блукали вуличками майже весь день. На відміну від Дрездену і Карлових Вар, тут ми вже нікуди не спішили, часу було вагон із причепом, тому Старе місто ми обійшли вздовж і впоперек, і чим більше часу ми там перебували, тим більше розуміла, що хочу неодмінно сюди повернутись. Вечеряли ми в кафешці, яку місцеві жителі називають з любов’ю Каталажкою, бо ж там колись була тюрма. Нарешті скуштували форель і вепрове коліно (рекомендую, звісно, і одне, і друге). Ну і знову ж таки пиво, куди без нього, місцеве, темне. А вже на виході із кафе на нас чекала чарівна пані Дагмар у костюмі XVIII століття із факелом. Ми переглянулись… і послідували за нею.

OLYMPUS DIGITAL CAMERAУ той вечір ми гуляли тими ж вуличками, що і вдень, але тепер бруківка була вологою від ледь-ледь накрапаючого дощу, світились поодинокі ліхтарі, сутінки покрили все місто… і ми ловили кожне слово чарівної Дагмар, яка переповіла нам, мабуть, більшу частину легенд й містичних таємниць цього містичного міста. Он у тому домі бачили привид учня, який, за легендою, помер на уроці музики, і до цих пір він навідує студентів коледжу мистецтв, який зараз знаходить у тому ж приміщенні. А хазяїн он того дому продав душу дияволу, але коли той прийшов за ним, любляча дружина позачиняла усі вікна й двері, позабивала їх дошками, але диявол все одно витяг чоловіка крізь вікно… А в самому Крумлівському замку часто бачать Білу Панну, і її історію я вам розповім. Була у Ольдріха ІІ з роду Рожмбергів донька Перхта, і коли підросла красуня, прийшов час видавати її заміж. Віддали її за Яна з Ліхтенштейну, багатого удовця. Немилим було її життя у замку чоловіка, Ян її не жалував, матір та сестра чоловіка її незлюбили, змушували працювати і всіляко обмовляли її перед чоловіком. OLYMPUS DIGITAL CAMERAДовго молилась Перхта про визволення з цієї клітки, писала листи батьку й братам з проханням забрати її додому, але ж де таке було бачено, що жінка йшла від чоловіка… Аж тут Ян сильно захворів. Усвідомлюючи, що помирає, Ян покликав Перхту до себе. “Прости мене за все, що я тобі заподіяв”, – сказав він. “Бог пробачить, а я уже не можу, душа моя стомлена і розбита”, – відповіла йому на Перхта. “То будь ти проклята!” – заволав Ян. Перхта повернулась вдовою додому і до самої своєї смерті у 46 років, у 1467 році, жила у Крумлівському замку. Довгі роки важкого життя у Ліхтенштейні стерли посмішку з її красивого обличчя, але її людська доброта нікули не поділась, до останнього вона допомогала бідним і нещасним. Її смерть була істинним горем для Крумлова, і довго оплакували її піддані. А потім жителі міста почали бачити привид Білої Панни. Кажуть, що вона й досі гуляє замком із зв’язкою ключів у руках. І якщо пощастить комусь зустріти її усміхненою – буде тому щастя. Якщо ж її руки одягнені у білі перчатки – то до добра, якщо червоні – до пожежі, а якщо лице її було сумним і на руках були чорні перчатки- до хвороб і смертей.
OLYMPUS DIGITAL CAMERAПо дорозі до автобусу я зупинилась просто під Плащевим мостом і обернулась на Старе місто, яке покрила уже собою темна ніч. “Мушу повернутись”, – подумала я, – “і розгадати усі таємниці цього чудового міста…”

Читайте також:

Прага. Знайомство. And Mozart again.
Вуличками нічної Праги
Трошки Дрездену, або за що я поважаю німців
Карлові Вари, або як виглядає серце Європи

Вуличками нічної Праги

Стандартний

Берег Влтави. Трошки похмурно. Ми чекали на наш корабель, дуже хотілось прокататись по річці і помилуватись Прагою у неспішному ритмі. На суші його було й годі шукати, вдень місто заполонене туристами найрізноманітніших національностей, всі кудись біжать, всі спішать, штовхаються, і ти просто набираєшся цієї енергетики. Маринка відклацувала протилежний берег на свій Nikon, а я просто милувалась краєвидом. Було чим милуватись: на березі навпроти височів Празький град та шпилі Собору Святого Вітта.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Наш супроводжуючий Василь стояв біля нашого кораблика і махав нам руками. Група неспішно почала спускатись вниз, до річки. Після важкого й насиченого дня ми були в очікуванні не стільки можливості нарешті сісти й дати ногам відпочити, скільки нарешті щось поїсти. За анонсами шведський стіл був щедрим. При вході миловидні офіціантки вручили кожному рюмочку бєхєровки.
“Ну ось нарешті й остограмимось!”, – підморгнула Маринка. Бєхєровочка була бальзамом на душу: внутрішні переживання і доволі напружені ніч і день давалися взнаки. І тут виникла перша дилемма: пиво чи бєхєровка. Змішувати не можна, у чехів взагалі не прийнято змішувати пиво з будь-чим взагалі, і під категорією “будь-що” тут є таранька, чіпси, горішки і т.д.
“Як можна їсти дохлу рибу?” – запитальний вираз обличчя чехів, коли їхнє пиво починаєш з чимось змішувати.
“Справжній смак пива можна розпробувати лише з третього-четвертого бокалу 0,5л”, – стверджувальний вираз обличчя чехів, коли замовляєш один скромний бокал пива 0,3л.
Вгамувавши голод, ми з Маринкою прихопили Васю, пиво і втікли на верхню палубу. Дощило, але це нам не заважало, палуба була з накриттям. Вася, як справжній джентельмен, не знав, куди подітись між двох красунь. Ще й з пивом. Було тепло, класно, хотілось вхопити якнайбільше тієї краси, яка впадала в око… Пропливаючи під Карловим мостом, загадали бажання і вкинули монетки.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Потім на нашу голову звалився капітан корабля, який вмикнув чеську польку на усю палубу і запропонував усім навчитись її танцювати. Ну що ж, я обіцяла собі відірватись по повній – обіцяла. Підняла сраченя – і в пляс. Танцювала і співала уся палуба. На місто спускались сутінки, вони густішали й густішали, один за одним запалювались ліхтарі… Насправді це один із тих щасливих моментів життя, які запам’ятовуєш назавжди і цю мить ейфорії хочеться зберегти в душі чим подовше.
Коли ми зійшли на берег, цілком внєзапно у нашому розпорядженні опинилась пляшка шампанського. Справа в тому, що з нами в групі перебувала подружня пара, своєю поїздкою вони вирішили відмітити 40 років подружнього життя. Вася не розгубився, підшустрив і дістав десь букет квітів і пляшку шампанського. Ми всією палубою їх привітали гучними оплесками і традиційним “гірко” (зізнаюсь, першою крикнула я, мені навіть дивно, що ніхто, окрім мене, більше не здогадався). Цю саму пляшку шампанського “молодята” вручили нам із фразою “Молодь, вип’єте за наше здоров’я”.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Отож, майже нічна Прага, група молоді і пляшка шампанського. Насправді ми не йшли шукати пригод, вони самі нас знаходили, і про деякі, на жаль, в блозі не напишеш… Нічна Прага – чарівна, велична, містична. На вуличках Старого міста, якими вдень було не пройти, не проїхати і не проштовхнутись, зараз було пусто. Підсвічувались будинки, костели, бруківка була вологою. Ми бродили із вулички у вуличку, знаходили там ще менші вулички і безстрашно забрідали ще далі. Це була просто непояснювана і невимовна свобода, яку я довго шукала: йти вперед, не знаючи, куди йдеш і навіщо, але не боятись. Відкоркували шампанське. Трохи лячно стало тоді, коли повз нас проїхала якась машина, схожа на поліцейську. А у нас в руках спиртне. А ми-то просто на вулиці. А машина-то зовсім близько проїхала, лишивши у стороні групу молодих людей, які ледь не втиснулись у стінку від мандражу й адреналіну. Шампанське допилось душе швидко, пляшка викинулась у найближчий смітник.OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Після кількагодинного блукання Старим Містом ми вийшли на Карлів міст. Тут теж було менше туристів ніж вдень. Вся Прага світилась навколо, світло ліхтарів відблискувало на поверхні Влтави. Хотілось вдихнути побільше й поглибше. Ця містична краса заворожувала, затягувала, приманювала до себе. Ми кожного вечора блукали нічною Прагою, піднімались аж до Празького Граду, блукали вуличками Градчан, вдихаючи атмосферу міста, стіни якого тримають в собі стільки подій, легенд і пам’яті про людей, що тут колись жили. Хотілось загубитись назавжди в одній з тих таємничих вуличок з містичними історіями…

 

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.

Прага. Знайомство. And Mozart again.

Стандартний

Прокинулась я від того, що трусило. Не мене, автобус. Ми саме їхали по трасі, яку водії називали “трясучкою”. Її будувала ще радянська влада: бетонні плити, щоб танки проїхали. Спати далі сенсу не було, куди вже тут… Заснула я десь опівночі в Польщі і прокинулась у Чехії. Мені пощастило і я сиділа в автобусі сама, тому вночі я гордо скрутилась калачиком на сидіннях, накрилась потепліше ковдрою, яку завбачливо прихопила у дорогу, і задрімала. Наявність ковдри викликала заздрощі у всієї групи – в автобусі було явно не по-літньому. За вікном – мальовничі лісисті схили, червоні дахи невеличких містечок, повз які ми проїжджали. А на під’їзді до Праги я вгледіла майже понад трасою кілька косуль, які мирно поїдали листочки із дерев. На серці було якось радісно.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Прага теж зустріла мене червоними дахами, класними дорогами і чистими вуличками. Бруківка присутня. Багато спільного зі Львовом, але поверхів побільше. Знайомство із Прагою почалось із Старого Міста. Воно виникло й розбудувалось навколо великої торгової площі, яку тепер називають Старомєстською. Мій шлях пролягав через королівську дорогу, по ній колись проїжджали чеські правителі на коронацію. Не знаю, навіщо їм потрібен був такий довгий маршрут, це ж ледь не півміста… Напевне, похизуватись вбранням і коштовностями. Починаючи з Порохової Вежі, через Старомєстську площу, на Карлів міст – до Празького Граду, у Собор Святого Вітта…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Лишалось кілька хвилин до полудня. Перед астрономічним годинником Орлой на Старомєстькій площі – яблуку ніде впасти. Всі наставили на годинник в очікуванні дійства усю можливу й неможливу техніку… І ось почалось. Смерть у вигляді скелету смикнула за ниточку і відбила ще одну годину часу. Марнославець замилувався на своє відображення у дзеркало. Жадібний потирав свій гаманець із золотом. Турок хитав головою. У той же час над ними відкрились два вікна, і з’явились по черзі усі дванадцять апостолів. Закукарікав Золотий Півень. Вдарив колокол, заграв горніст десь високо на башті. Орлой відбив дванадцять. Нам лишилось на годину менше до Страшного суду.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Завмерла. Stavovské divadlo (Сословний театр). 29 жовтня 1787 року тут відбулась прем’єра опери Вольфанга Амадея Моцарта “Дон Жуан” (Don Giovanni) , яка частково й писалась у Празі, адже саме на віллі Бертрамка він її закінчив. Замовлення на написання опери поступило від празького театру після шаленого успіху опери “Весілля Фігаро”. Щоправда, Бетховен вважав сюжет опери аморальним, але куди ж нам з вами встрявати між Моцартом і Бетховеном…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA… Старе Місто було заполонене туристами. Маленькі вулички були просто забиті туристами, з усіх боків долунали різні мови. Врешті ми вийшли до Карлового мосту. Його башня, та, що стоїть у Старому Місті, чорна не стільки від століть, скільки від піщаника, з якого вона й побудована. Йому десь так вісім століть, і скільки ж він бачив… І якщо легенда про те, що архітектор домовився із Дияволом, щоб той наглядав за мостом, правдива, то Диявол, скажу я вам, знається на тому, що брати під опіку. Щоправда, не вберіг він повністю початковий скульптурний ансамбль мосту, скульптури втрачали і ставили нові. А ще колись, за легендою, з цього мосту скинули тіло Яна Непомуцького, вікарія, і після цього над тим місцем з’явилось п’ять зірочок. Прогулявшись мостом, я легко знайшла це місце, там прикріплена табличка, на якій зображено вікарія, а над його головою – німб з п’яти зірочок, які виблискують неначе начищений п’ятак. Секрет в тому, що потрібно прикласти п’ять пальців однієї руки до п’яти зірочок одночасно і загадати бажання. Я теж загадала. Цікаво, чи допоможе Ян його здійснити?!

To be continued…