Легенди і таємниці Чеського Крумлова

Спочатку мені навіть здалось, що я в декораціях студії “Warner Brothers”, зараз звідкись вискочить статист, хлопне тією штукою і крикне “Мотор! Почали!”, і у цих декораціях розпочнуться зйомки якоїсь високобюджетної історичної драми.  Але ні, ти оглядаєшся по сторонам і розумієш, що ти справдні у надзвичайно казковому місці, і що це не декорації. На півдні Чехії, на березі Влтави розкинулось невелике містечко Чеський Крумлов, і була мені доля у нього закохатись. Продовжуючи тему декорацій, це місто насправді облюбував для зйомок не один режисер, тут знімали і хоррор “Хостел”, і містичну драму “Іллюзіоніст”. Також Крумлов називають містом вампірів, адже, як кажуть, при реставрації однієї з вулиць тут знайшли поховання вампірчиків, і саме в цьому місті похована княгиня Елеонора-Амалія фон Шварценберг, яку вважають місцевою королевою вампірів.
Над старим містом поважно височіє Крумловський замок. Від XIII століття місто встигло побувати у власності кількох династій. Три століття тут господарювали Рожмберги, потім у XVI столітті вони продали замок імператору Рудольфу ІІ, правителю Священної Римської імперії. Згодом уже інший імператор Фердинанд ІІ подарував його Еггенбергам, а коли їхній рід вимер у XVIІІ столітті, у Крумлов приїхали Шварценберги. Після 1947 року замок став власністю держави.
Маленьке інтимне містечко. Скажу я вам, що вся Чехія – у цих маленьких містах і селах з червоними дахами, які ми проїжджали, і які, на жаль, були досяжні для ока лише з вікна автобусу. Хотілось на кожному десятому кілометрі пинити водія з мотивацією “Хочу вдихнути цієї краси чим побільше”. А Крумлов – то взагалі ніби втілення дитячих мрій і снів. Маленькі вузенькі вулички, вимощені бруківкою. На фасадах – фрески, які збереглись із XV століття. Йдеш-йдеш, піднімаєш голову – а зверху шедевр. Або заходиш у маленьку крамничку, опустивши голову, роздивляєшся вітрини, а піднімаєш голову – а над тобою фреска XVIII століття. Тут центр міста – це культурна резервація. Якщо ти володієш тут будиночком, то мусиш підтримувати його стан максимально таким, яким ти його отримав, тобто за фрескою XV століття доглядати і реставраторів запрошувати. І якщо в туалеті крива стеля, то вона і має лишатись кривою, не інакше.
Йдучи до замку, прогулялись вуличками. До самого замку якраз веде вулиця Латран. Хоч тут вдень і багато туристів про те, як і Карлові Вари, доволі спокійне. Біля самого замку – ведмеді. Ні, це не описка. Знизу під замком – вольєр, де живуть троє бурих ведмедиків-мемедиків, така собі весела шведська сімейка. Позувати на камеру вони відмовились, вальяжно жуючи яблучка. Традиція тримати ведмедів біля замку походить ще від Рожмбергів, адже ведмідь був символом їхнього роду, успадкований ще від Вітковичів. Підіймаємось до замку, заходимо у перший двір – і нас зразу же ведуть всередину до експозицій, виставлених у Малому граді, настарішій частині замку. До слова, починали замок будувати в XII столітті, проте його неодноразово і добудовували, і перебудовували, тому на разі визначити його архітектурний стиль дуже важко. Потім вирішили вибратись на Замкову башту, яку видно, мабуть, із кожного куточка міста. А яка звідти чудова панорама на місто, ляля просто! Аж дух захопило від цієї краси, і тому коли до мене звернулась кореянка із проханням її сфотографувати, я відреагувала не одразу, замріялась.
Ми блукали вуличками майже весь день. На відміну від Дрездену і Карлових Вар, тут ми вже нікуди не спішили, часу було вагон із причепом, тому Старе місто ми обійшли вздовж і впоперек, і чим більше часу ми там перебували, тим більше розуміла, що хочу неодмінно сюди повернутись. Вечеряли ми в кафешці, яку місцеві жителі називають з любов’ю Каталажкою, бо ж там колись була тюрма. Нарешті скуштували форель і вепрове коліно (рекомендую, звісно, і одне, і друге). Ну і знову ж таки пиво, куди без нього, місцеве, темне. А вже на виході із кафе на нас чекала чарівна пані Дагмар у костюмі XVIII століття із факелом. Ми переглянулись… і послідували за нею.

У той вечір ми гуляли тими ж вуличками, що і вдень, але тепер бруківка була вологою від ледь-ледь накрапаючого дощу, світились поодинокі ліхтарі, сутінки покрили все місто… і ми ловили кожне слово чарівної Дагмар, яка переповіла нам, мабуть, більшу частину легенд й містичних таємниць цього містичного міста. Он у тому домі бачили привид учня, який, за легендою, помер на уроці музики, і до цих пір він навідує студентів коледжу мистецтв, який зараз знаходить у тому ж приміщенні. А хазяїн он того дому продав душу дияволу, але коли той прийшов за ним, любляча дружина позачиняла усі вікна й двері, позабивала їх дошками, але диявол все одно витяг чоловіка крізь вікно… А в самому Крумлівському замку часто бачать Білу Панну, і її історію я вам розповім. Була у Ольдріха ІІ з роду Рожмбергів донька Перхта, і коли підросла красуня, прийшов час видавати її заміж. Віддали її за Яна з Ліхтенштейну, багатого удовця. Немилим було її життя у замку чоловіка, Ян її не жалував, матір та сестра чоловіка її незлюбили, змушували працювати і всіляко обмовляли її перед чоловіком. Довго молилась Перхта про визволення з цієї клітки, писала листи батьку й братам з проханням забрати її додому, але ж де таке було бачено, що жінка йшла від чоловіка… Аж тут Ян сильно захворів. Усвідомлюючи, що помирає, Ян покликав Перхту до себе. “Прости мене за все, що я тобі заподіяв”, – сказав він. “Бог пробачить, а я уже не можу, душа моя стомлена і розбита”, – відповіла йому на Перхта. “То будь ти проклята!” – заволав Ян. Перхта повернулась вдовою додому і до самої своєї смерті у 46 років, у 1467 році, жила у Крумлівському замку. Довгі роки важкого життя у Ліхтенштейні стерли посмішку з її красивого обличчя, але її людська доброта нікули не поділась, до останнього вона допомогала бідним і нещасним. Її смерть була істинним горем для Крумлова, і довго оплакували її піддані. А потім жителі міста почали бачити привид Білої Панни. Кажуть, що вона й досі гуляє замком із зв’язкою ключів у руках. І якщо пощастить комусь зустріти її усміхненою – буде тому щастя. Якщо ж її руки одягнені у білі перчатки – то до добра, якщо червоні – до пожежі, а якщо лице її було сумним і на руках були чорні перчатки- до хвороб і смертей.
По дорозі до автобусу я зупинилась просто під Плащевим мостом і обернулась на Старе місто, яке покрила уже собою темна ніч. “Мушу повернутись”, – подумала я, – “і розгадати усі таємниці цього чудового міста…”

Читайте також:

Прага. Знайомство. And Mozart again.
Вуличками нічної Праги
Трошки Дрездену, або за що я поважаю німців
Карлові Вари, або як виглядає серце Європи

Трошки Дрездену, або за що я поважаю німців

Незважаючи на нічні празькі прогулянки, ми примудрялись нормально виспатись. Добирались до готелю, випливаючи з трамваю на “пшешка зупинка “Кавалірка”, приймали душ, падали у перини, а вранці доволі легко підіймались з ліжка і спускались на сніданок. Хотілось ще застати хоч що-небудь на столах. На нас чекав Дрезден, столиця Саксонії. Місто веде свою історію ще з ХІІІ століття, вже у XVI столітті Дрезден став столицею Саксонії. Сьогодні це одне із найбільших міст Німеччини майже із півмільйонним населенням. Від Праги до Дрездену, що на березі Ельби, – майже дві з половиною години автобусом. За вікном все частіше з’являлись лісисті схили, погода у той день була доволі похмурою і трошки туманною, я із захопленням спостерігала, як спускався туман у долини, покриваючи маленькі будиночки. Замилувалась романтичними краєвидами, про них я ще неодноразово згадуватиму. Власне, дві з половиною години пролетіли доволі швидко, їдеш собі по класному автобану, насолоджуєшся класною дорогою, розумієш, як цього не вистачатиме на рідній землі. Ну ось і привезли нас у Дрезден, висадили в Альтштадті, роздали карти і намітили час збору. Альтштадт – це Старе місто, Нойштадт – Нове місто. Елементарно, Ватсон! 🙂
  Власне, все почалось на Театральній площі. Ми там чекали екскурсовода, якраз біля Дрезденської картинної галереї, в яку не вдалось потрапити, але я собі поставила за ціль повернутись у Дрезден і все-таки потрапити туди. Не мрію, а ціль. Значить, будемо виконувати. Якщо ви у Дрездені були чи щось чули про нього – можливо, наступні мої слова вас не дуже й здивують. Отож, хвилинка приємного шоку, або все ж таки, за що треба поважати німців. Майже все, що ви побачите на фотографіях із Альтштадту – все було збудоване після 1945 року. Не робіть великі очі і не нагадуйте мені, що на початку розповіді я згадувала про ХІІІ століття. У лютому 1945 році Дрезден розбомбили, та ще й так, що площа, що постраждала, у 4 рази перевищувала постраждалу площу у Нагасакі. Хто розбомбив? Військово-повітряні сили США і Королівські військово-повітряні сили Великої Британії. Зачєм розбомбили? А холєра їх знає, історики насправді не можуть дійти шва з цього приводу. Бомбардування Дрездену до сьогодні лишається однією із наспірніших військових операцій союзників проти Німеччини у Другій Світовій війні. Полишимо історію для істориків, нехай розбираються. Історичний центр Дрездену було відбувано за старими кресленнями. І нехай німців можна після цього вважати педантами і занудами, але повірте, що дивлячись на цю роботу зблизька, виникає лише відчуття поваги до цієї нації за прагнення зберегти свою історико-культурну спадщину. Повністю відновити історичний центр міста вдалось до 2004 року.
  Отож, про все по порядку. Zwinger. Одне із найпрекрасніших місць у Дрездені. Колись цвінгером у середньовіччі називали замкнутий простір, ось вам і походження назви. Чудовий комплекс, спроектований Пеппельманом і Земпером, зараз тут знаходиться кілька музеїв, в тому числі – уже згадувана Дрезденська картинна галерея. Гарно підстрижені газончики, фонтанчики і чистота. Величне місце. До речі, ви мені можете задати справедливе запитання, чому все це виглядає так, ніби воно ще збереглось із XVII-XVIII століття, ну тобто чому воно все чорне. Я вас відповім, що це все збудовано із піщаника, а він має властивість темніти з часом.
  Дрезденський замок-резиденція (Dresdner Residenzschloss). До 1918 року тут жили саксонські правителі. Теж відновлювали після бомбардувань, зараз там знаходиться кілька музеїв. Між іншим, у Дрездені більше 40 музеїв, і мені дуже хочеться повернутись туди на кілька днів і побродити по ним.
Перлинка Дрездену – Церква Святої Марії (Frauenkirche). Побудована у стилі бароко за вказівкою саксонського курфюрста та короля Польщі Августа Сильного у XVIII столітті. Вона теж була розбомблена, проте через недостачу коштів влада вирішила її не відновлювати, лишивши руїни як нагадування для наступних поколінь про війну. Тільки у 1989 році розпочалась кампанія по збору коштів для відновлення Frauenkirche. У тому вигляді, в якому ви бачите її на фото, вона постала лише в 2005 році. Якщо вглядітись ближче, то можна побачити, що на білих стінах є чорні вкраплення. Це ті цеглинки, які збереглись після бомбардування; із застосуванням комп’ютерних технологій німці прорахували, де ж стояла конкретна цеглинка, і вбудували їх у оновлений варіант церкви. Ну що тут ще додати… Феноменально. А через кілька десятиліть вона теж потемніє, це ж піщаник.
Пішли далі гуляти містом – і забрели на ярмарок. Не вникали насправді, що до чого, але пиво із тюрингськими сосиками було смачне. Гналися за атмосферністю. Ярмарка, патріотично німецька музика, навколо люди життям насолоджуються. Ми перед цим довго шукали вільне місце, де можна було б присісти, бо народу було там багато. Потім довго намагались порозумітись із симпатичним продавцем, тут все-таки з англійською складніше, ніж у Празі. В результаті, коли ми дисципліновано повернули пусті бокали з-під пива, нам повернули за них 1,5 євро.
Виявляється, я шопоголік. Спочатку нас занесло у супермаркет із різною побутовою хімією і т.д., а потім – у супермаркет із їжею. Я не стрималась, коли побачила 1,3 кг здоровенних желейок за смішну ціну у 3 євро. І набір кіндерів за 1 євро. Крім того, запаслася дрібничками типу шампуньки й резинок для волосся. Тепер ви розумієте, чому у мене при поверненні назад сумка була непідйомна… Насправді, серед тих міст, де я побувала, у Дрездені шопоголитись виявилось найдешевше, візьміть на замітку.
Одного дня для Дрездену дуже й дуже мало. Туди потрібно повертатись ще, обходити усі музеї, відчути глибше цю атмосферу цього прекрасного й романтичного міста, попити німецького пива, закушуючи тюрингськими сосисками (досі слинки течуть при одній лише згадці). І повірте, те, що насправді навколо вас новобудова цього століття, абсолютно не применшує чарівність Альтштадту, по його вуличкам хочеться блукати й блукати…

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.
Вуличками нічної Праги

Прага. Знайомство. And Mozart again.

Прокинулась я від того, що трусило. Не мене, автобус. Ми саме їхали по трасі, яку водії називали “трясучкою”. Її будувала ще радянська влада: бетонні плити, щоб танки проїхали. Спати далі сенсу не було, куди вже тут… Заснула я десь опівночі в Польщі і прокинулась у Чехії. Мені пощастило і я сиділа в автобусі сама, тому вночі я гордо скрутилась калачиком на сидіннях, накрилась потепліше ковдрою, яку завбачливо прихопила у дорогу, і задрімала. Наявність ковдри викликала заздрощі у всієї групи – в автобусі було явно не по-літньому. За вікном – мальовничі лісисті схили, червоні дахи невеличких містечок, повз які ми проїжджали. А на під’їзді до Праги я вгледіла майже понад трасою кілька косуль, які мирно поїдали листочки із дерев. На серці було якось радісно.

… Прага теж зустріла мене червоними дахами, класними дорогами і чистими вуличками. Бруківка присутня. Багато спільного зі Львовом, але поверхів побільше. Знайомство із Прагою почалось із Старого Міста. Воно виникло й розбудувалось навколо великої торгової площі, яку тепер називають Старомєстською. Мій шлях пролягав через королівську дорогу, по ній колись проїжджали чеські правителі на коронацію. Не знаю, навіщо їм потрібен був такий довгий маршрут, це ж ледь не півміста… Напевне, похизуватись вбранням і коштовностями. Починаючи з Порохової Вежі, через Старомєстську площу, на Карлів міст – до Празького Граду, у Собор Святого Вітта…

… Лишалось кілька хвилин до полудня. Перед астрономічним годинником Орлой на Старомєстькій площі – яблуку ніде впасти. Всі наставили на годинник в очікуванні дійства усю можливу й неможливу техніку… І ось почалось. Смерть у вигляді скелету смикнула за ниточку і відбила ще одну годину часу. Марнославець замилувався на своє відображення у дзеркало. Жадібний потирав свій гаманець із золотом. Турок хитав головою. У той же час над ними відкрились два вікна, і з’явились по черзі усі дванадцять апостолів. Закукарікав Золотий Півень. Вдарив колокол, заграв горніст десь високо на башті. Орлой відбив дванадцять. Нам лишилось на годину менше до Страшного суду.

… Завмерла. Stavovské divadlo (Сословний театр). 29 жовтня 1787 року тут відбулась прем’єра опери Вольфанга Амадея Моцарта “Дон Жуан” (Don Giovanni) , яка частково й писалась у Празі, адже саме на віллі Бертрамка він її закінчив. Замовлення на написання опери поступило від празького театру після шаленого успіху опери “Весілля Фігаро”. Щоправда, Бетховен вважав сюжет опери аморальним, але куди ж нам з вами встрявати між Моцартом і Бетховеном…

… Старе Місто було заполонене туристами. Маленькі вулички були просто забиті туристами, з усіх боків долунали різні мови. Врешті ми вийшли до Карлового мосту. Його башня, та, що стоїть у Старому Місті, чорна не стільки від століть, скільки від піщаника, з якого вона й побудована. Йому десь так вісім століть, і скільки ж він бачив… І якщо легенда про те, що архітектор домовився із Дияволом, щоб той наглядав за мостом, правдива, то Диявол, скажу я вам, знається на тому, що брати під опіку. Щоправда, не вберіг він повністю початковий скульптурний ансамбль мосту, скульптури втрачали і ставили нові. А ще колись, за легендою, з цього мосту скинули тіло Яна Непомуцького, вікарія, і після цього над тим місцем з’явилось п’ять зірочок. Прогулявшись мостом, я легко знайшла це місце, там прикріплена табличка, на якій зображено вікарія, а над його головою – німб з п’яти зірочок, які виблискують неначе начищений п’ятак. Секрет в тому, що потрібно прикласти п’ять пальців однієї руки до п’яти зірочок одночасно і загадати бажання. Я теж загадала. Цікаво, чи допоможе Ян його здійснити?!

To be continued…