Я перестала читати новини у той момент, коли зрозуміла, що виснажена від всього того, що відбувається. Психологічно хотілось втекти і відгородитись від суєти й неспокою. Телевізор я й до того не дивилась, а от на певні новинні сайти довелось накласти табу. Частково не останньою причиною стала однобокість висвітлювання подій. Проте, використовуючи соціальні мережі, хочеш ти цього чи не хочеш – а про новини дізнаватись будеш.
Останнім часом всіх ключових постатей, які знаходяться на слуху, в об’єктиві стрімів та телекамер, модно записувати в агенти Путіна. Навіть тих постатей, що знаходяться по різні сторони барикад. І навіть тоді, коли такі пояснення провалюють усі логічні перевірки. Ніхто не виключає серйозного впливу цієї одіозної постаті на все те, що зараз відбувається не лише в Україні, а й на міжнародній дипломатичній арені (якщо її ще можна так називати, звісно). На даний час ми вбачаємо в Путіні головного ворога нашої країни. Але у нас ворог не один. Певне, забагато честі ми приділяємо одній персоні, оспівуючи його у пісеньках, що уже стали хітами.
Для того, щоб боротись із ворогом, про нього треба якнайбільше знати, щоб чітко усвідомлювати, з ким ми маємо справу.
Якщо коротко пробігтись по біографії – стандартне народився/виріс/поступив, комуналка, Ленінград, юридичний факультет. Там і зустрів Анатолія Собчака, який на той час був доцентом ЛДУ. Мабуть, не так просто Вовочку одразу після завершення університету відправили працювати по розприділенню в КДБ. Власне, з 1975 по 1990 Путін там і працював, а уже в 1990 році доля зводить його із тим же Анатолієм Собчаком, Путін працює під його патронажем (і тут мені згадується фраза “Случайности не случайны”). Собчак йшов догори і тягнув за собою Вовочку. А потім Вовочка набрав розгону і стрибнув вище самого Собчака: уже в 1998 році він став директором ФСБ. Встиг захистити кандидатську дисертацію, було доведено, що він її сплагіатив, але бідні росіяни досі не знають, що Вовочка підло наї набрехав. Потім внєзапненько дядя Боря (котрий Єльцин) видав “устал и ухожу”, і влада плавно перетекла в руки Путіна. Випадково? Не думаю. Працюючи директором ФСБ, явно мав достатньо компромату, щоб прибрати з свого шляху суперників за владу. Три місяці правління країною виявилось достатньо, щоб на виборах 2000 року стати законно обраним президентом РФ. В принципі, далі ви все знаєте – перший термін, другий термін, місцеблюститель Дімка, третій термін.
КДБіст лишається КДБістом пожиттєво. Всі знають, що у Путіна дві доньки, але світ не бачив їх дорослими. У ЗМІ можна знайти лиш одну фотографію старшої доньки у дорослому віці та кілька дитячих світлин. Вони навчались в університеті так, що їх жодного разу не бачили їхні одногрупники, і навіть тепер достеменно невідомо, де вони знаходяться і чим займаються. Погодьтесь, конспірація вищого рівня.
Тепер про те, що може бути корисним дня нас. 30 червня 1999 року було введено війська РФ в Чечню. Цьому передувала гучна серія підривів житлових будинків (Москва, Волгодонськ). Та й взагалі, якщо копнути в історію, давно уже там, в Чечні, було неспокійно. Але якщо коротко – вони хочуть незалежності, а Росія вводить війська для підтримання конституційного порядку (Перша чеченська війна) і для проведення АТО (Друга чеченська війна). Тоді, 30 вересня 1999 року, Путін пообіцяв журналістам, що нової війни не буде, хоча уже за місяць перед тим Чечню активно бомбардували з повітря, а якраз 30 вересня танки РФ увійшли на територію Чечні. Є свідки, які стверджували, що підриви житлових будинків у вересні 1999 року були організовані владою РФ, хоча й приписані терористам задля отримання офіційної можливості ввести війська в Чечню. Окрім усіх вибухів, які, на жаль, забрали життя до 300 людей, планувався вибух у м.Рязань, але там наполохані останніми подіями місцеві жителі і в міліцію подзвонили, і місцева міліція по гарячим слідам затримала двох підозрюваних, які у відділенні внєзапненько показали посвідчення ФСБ. А потім подзвонили з Москви і наказали хлопців відпустити. Вам цей сценарій нічого не нагадує? Ну, певне, зі мною хтось та й схоче посперечатись, що немає чого рівняти Чечню до Криму, але питання не в сценаріях. Питання в тому, що є готовність принести в жертву людські життя заради вищої мети. Хоча її вищість тут же ставиться під питання.
Ніколи не пробачу Путіну загибелі всього екіпажу підводного атомного човна “Курськ” у Баренцевому морі в серпні 2000 року. Наврядчи хтось чи щось змусить мене повірити в офіційно-нав’язувані версії слідства. Хлопців просто втопили, змусили замовчати. На той час Путін уже майже півроку як був президентом. Досі засекреченими лишаються фрагменти записки командира човна. Але краще про це дивіться у фільмі, забороненому до показу в Росії. В списку тих же трагедій – захоплення терористами театру на Дубровці у 2002 році та захоплення терористами школи в Беслані у 2004 році. Разом із Бесланом мені завжди згадується політична журналістка Анна Політковська, яка активно займалась висвітленням подій у Чечні і гостро критикувала Путіна. Вона вилетіла в Беслан одразу, коли почула новини про те, що школу захоплено. Її намагались отруїти просто в літаку. А через два роки хтось зробив подарунок президенту Путіну – її вбили у під’їзді власного будинку 07 жовтня 2006 року, в день його народження.
Путін – це не просто те слово із п’яти літер, з яким він у нас зараз тісно асоціюється в інтернет-мемах. Це людина, яка встигла створити культ своєї особистості, жорстку і підвладну лише йому вертикаль влади, яка повністю взяла під контроль ЗМІ, розуміючи, що хто володіє інформацією, той володіє світом. Це політичний лідер, який вважає розпад СРСР найбільшою історичною помилкою ХХ століття і дійсно робить все, для того, щоб її виправити, в чому ніхто в Україні уже не сумнівається. Я думаю, за ці місяці у вас була можливість поспілкуватись із друзями-знайомими-родичами з Росії і почути все про наших майданутих-радикалів-яроша. Путін береже і підтримує життєдіяльність тієї совкової системи мислення, держуправління, про яку ще не встигли забути. Йому це вигідно. Його підлеглим це вигідно. І частині росіян це вигідно. Бо ж житла власного немає, працювати немає де, зате “Крым наш”. А те, що проект Криму простим росіянам обійдеться дорожче, ніж Олімпіада, і оплачуватиметься з їхнього ж карману – про це їхня ідеологічна машина їм не говорить. Зіткнення із правдою завжди дуже болісне.
Історія вчить, що диктатори погано кінчають. Назвете мені хоч одного диктатора, який кінчив добре – з мене шоколадка. Не можу зрозуміти, чому Путін не задумується над тим, що рано чи пізно прийде кінець, і він буде доволі безславним. Він так боїться повторення нашої революції у себе, що сподівається вторгнутись в Україну, встановити свої порядки і підтримувати тоталітарний режим на теренах колишнього СРСР й надалі? Уже ні, не вийде. Після того, що пережила Україна за останні півроку, швидше ми допоможемо організувати Майдан на Червоній площі, аніж Україна ляже під Путіна. Питання в тому, хто ми для світу зараз, чи боремось ми самі, чи нас хтось все ж підтримає.
Ужгород зустрів мене рясним дощем, а це, самі знаєте, до грошей. Невелике місто, яке має свій характер. Такий різносторонній, багатонаціональний. Достатньо тісний, але водночас милий і затишний. Зимою він був достатньо сірим і малосніжним, але зараз квітень, і я пишу цей пост, сидячи на кухні, двері на балкон відкриті навстіж, і тепле весняне повітря залітає в квартиру. З вулиці долинають звуки двору, крики дітей, які на радість не сидять вдома в планшетах, а грають у дворовий футбол. В місті зацвітає та сама сакура, якою всі приїжджають милуватись, але ще перед тим місто почало цвісти абрикосами, вишнями і зеленіти молодими листочками на деревах. Річка Уж поволі тече, теплими вечорами на набережній не знайти вільної лавочки. Вони або зайняті закоханими парочками, або таємниче опиняються в самій річці.
zarazko 