Життя настільки несподівана штука, що часом дивуєшся, шокуєшся, а потім взагалі боїшся про це думати. Живеш собі сьогодні в зоні комфорту із певним чином налаштованим ритмом життя, а завтра повідомляєш рідним, близьким, ансамблю і роботодавцю, що ти вже спакувала половину чемоданів і через три тижні ти приступаєш до роботи в Ужгороді. Спочатку люди роблять вигляд, що недочули або неправильно зрозуміли, потім здивовано перепитують. Потім всі люди діляться на дві кардинально полярні категорії: одні тиснуть руку, вітають і кажуть, що я умнічка, другі кричать на всю вулицю, що я нестерпна, покидаю їх напризволяще і взагалі надумала собі казна що. Перші, як ви зрозуміли, менш страждають егоїзмом і нав’язливим бажанням впорядкувати чуже життя.
Потім була ніч у поїзді. Прокидаєшся вранці, бачиш за вікном гори – і розумієш, що то уже надовго.
Ужгород зустрів мене рясним дощем, а це, самі знаєте, до грошей. Невелике місто, яке має свій характер. Такий різносторонній, багатонаціональний. Достатньо тісний, але водночас милий і затишний. Зимою він був достатньо сірим і малосніжним, але зараз квітень, і я пишу цей пост, сидячи на кухні, двері на балкон відкриті навстіж, і тепле весняне повітря залітає в квартиру. З вулиці долинають звуки двору, крики дітей, які на радість не сидять вдома в планшетах, а грають у дворовий футбол. В місті зацвітає та сама сакура, якою всі приїжджають милуватись, але ще перед тим місто почало цвісти абрикосами, вишнями і зеленіти молодими листочками на деревах. Річка Уж поволі тече, теплими вечорами на набережній не знайти вільної лавочки. Вони або зайняті закоханими парочками, або таємниче опиняються в самій річці.
Я відчуваю щастя, я сповнена гармонії і весни. Мені подобається це непросте місто і мені надзвичайно любиться ним гуляти. Я ще не завжди розумію закарпатської мови, але у мене повно вчителів навкруги. І я вдячна тому, хто поруч. Бо я щаслива.
zarazko 