Методичні рекомендації щодо поводження з жінками у критичні дні

Це не лише той день, коли вона не може визначитись, чи послати Вас на три літери на всі чотири сторони, чи то приголубити і дати вам покласти руку їй на живіт. Ця краля скотилась не з тієї ноги, ви не так на неї подивились, не оцінили її нові сережки, не приділили їй достатньо уваги, проміняли її на тєлік/комп/енгрібьордс/друзів/пиво. Це той день, коли все перевертається з ніг на голову, біле стає чорним, чорне стає білим, і взагалі “Що я в тобі знайшла”, “Ти мене не любиш”, “Тобі на мене пофігу”. Тобто не завжди причина в її організмі та фізіології. Якщо ви мене спитаєте, зачєм ми це робимо, я вам не відповім, оскільки, за паспортними даними, належу до жіночої статі, а отже, я теж така.

Жінки – це дивні створіння. Якщо поруч немає коханого, вони винесуть мозок комусь, хто знаходиться в аварійно-небезпечній зоні, ну тобто колезі/подрузі/другу/мамі/собаці etc. І відверто не розумітимуть, що вони неправі. І ну шукайте ознак логіки, ну будь ласочка. Тому найпростіше – це “понять и простить”. Нє, ну якщо любите екстрим, обираєте складніші шляхи, я вас вітаю, можете, звісно, спробувати їм пояснити, що вони неправі. На вашому шляху виникне залізобетонна п’ятиметрова стіна із фундаментом в два метри із психів/нервів/сліз/емоцій. Не пролізете.

Шо дєлать і как дальше жить? Ну давайте спробуємо розібратись.  Зробіть на обличчі турботливу міну. Навіть якщо її психи у вас в печінках, проявіть турботу і хоча б спитайте “Зайчик, тобі щось болить?”. Якщо вона адекватна, то пром’ямлить “Так, любий, животик/голова/душа”. В цьому разі – покласти руку на болюче місце і потримати хвилин 10.  Якщо вона адекватна, то через десять хвилин обличчя має посвітліти, на обличчі – з’явитись слабка посмішка всесвітньої страждалиці, яка ледь торкне губки, але ви на правильному шляху. Зараз головне – не порушити цей хиткий баланс, поцілувати її у щічку і приголубити (уявіть себе у ролі сапера, який йде по мінному полю). Mission completed. Якщо дівка дратується, розкидається слиною і при запитанні “Зайчик, тобі щось болить?” демонстративно верне носа і вступає в той же образ всесвітньої страдалиці (Голлівуд і Боллівуд нервово покурюють у сторонці), то треба спробувати обійняти. Чому спробувати? Бо страдалиця, чий образ тримається на глибоких емоціях, просто може спробувати вас відштовхунти, зробити ще більш невдоволену міну і демонстративно вийти з кімнати, грюкнувши дверима. Цей випадок уже трошки важчий, і діяти тут уже можна по-різному. Можна притягти віник букет квітів, пачку “Рафаелло”, двометрову м’яку іграшку, скачати із торентів страшилку, ввімкнути якусь приємну музику (причому під приємною я розумію не обов’язково lounge/blues, мені атлічно заходить в цей період щось із Muse i Rammstein).  Якщо все це не допомогає, можна спробувати лишити об’єкт у спокої на певний час, хай гормони переграють, перебродять, і тоді сама прийде. Часом це ок, але в такі моменти нам дуже потрібна ваша підтримка, ніжність і обійми. Тому переступіть через себе 🙂

Але як би вона не знущалась над вами (не із своєї волі, це все гормони), будьте люблячими. Рекомендовано дати їй зрозуміти, що ви її любите, але її заскоки переходять всі можливі й неможливі межі, і що танцювати під її дудочку можна лише перші кілька листів партитури, але якщо її п’єска на дудочці розрозстається до розмірів неслабої симфонії, то їй доведеться шукати інший об’єкт для експериментів.

PS. Все вищенаведене написано під встала-не-з-тієї-ноги настрій і під Rammstein. Сприймати напівсерйозно. Можна сміятися.

Без меж. Безмежно. Без кордонів…

Без меж. Безмежно. Без кордонів.
Неначе вітер вільний в полі.
Неначе гірська вільна річка.
Неначе в лузі оленичка.
Моя душа воліє неба.
Чого, крім нього, їй так треба?
Хіба що вірного кохання,
Стрічавши небо на світанні.
Моя душа скида окови.
Для неї, вірте, це не нове.
Із кожним роком, з кожним днем,
Упевнено вперед ми йдем.
А ваша заздрість ні до чого.
Вона для мене вже не нова.
І спалені мости з емоцій
Відбудувати вже непросто.
Лиш тиха осінь за вікном.
Лиш сни спокійні, ранечком
Згадаю, вірю – переможем.
А іншим вірою допоможем.
І скрипка грає десь в системі,
Інтимний простір у пустелі
Потайних мрій, чарівних снів.
Моїх надій, скорбот і вір.

12.10.2013

РS. Хотіла написати пост, а вийшов вірш. Ото мене плющить, да?! А якщо серйозно, то давно не віршувала, втратила навики. Забула, як то воно. Якщо буде натхнення, згадуватиму.

Вуличками нічної Праги

Берег Влтави. Трошки похмурно. Ми чекали на наш корабель, дуже хотілось прокататись по річці і помилуватись Прагою у неспішному ритмі. На суші його було й годі шукати, вдень місто заполонене туристами найрізноманітніших національностей, всі кудись біжать, всі спішать, штовхаються, і ти просто набираєшся цієї енергетики. Маринка відклацувала протилежний берег на свій Nikon, а я просто милувалась краєвидом. Було чим милуватись: на березі навпроти височів Празький град та шпилі Собору Святого Вітта.
Наш супроводжуючий Василь стояв біля нашого кораблика і махав нам руками. Група неспішно почала спускатись вниз, до річки. Після важкого й насиченого дня ми були в очікуванні не стільки можливості нарешті сісти й дати ногам відпочити, скільки нарешті щось поїсти. За анонсами шведський стіл був щедрим. При вході миловидні офіціантки вручили кожному рюмочку бєхєровки.
“Ну ось нарешті й остограмимось!”, – підморгнула Маринка. Бєхєровочка була бальзамом на душу: внутрішні переживання і доволі напружені ніч і день давалися взнаки. І тут виникла перша дилемма: пиво чи бєхєровка. Змішувати не можна, у чехів взагалі не прийнято змішувати пиво з будь-чим взагалі, і під категорією “будь-що” тут є таранька, чіпси, горішки і т.д.
“Як можна їсти дохлу рибу?” – запитальний вираз обличчя чехів, коли їхнє пиво починаєш з чимось змішувати.
“Справжній смак пива можна розпробувати лише з третього-четвертого бокалу 0,5л”, – стверджувальний вираз обличчя чехів, коли замовляєш один скромний бокал пива 0,3л.
Вгамувавши голод, ми з Маринкою прихопили Васю, пиво і втікли на верхню палубу. Дощило, але це нам не заважало, палуба була з накриттям. Вася, як справжній джентельмен, не знав, куди подітись між двох красунь. Ще й з пивом. Було тепло, класно, хотілось вхопити якнайбільше тієї краси, яка впадала в око… Пропливаючи під Карловим мостом, загадали бажання і вкинули монетки.
Потім на нашу голову звалився капітан корабля, який вмикнув чеську польку на усю палубу і запропонував усім навчитись її танцювати. Ну що ж, я обіцяла собі відірватись по повній – обіцяла. Підняла сраченя – і в пляс. Танцювала і співала уся палуба. На місто спускались сутінки, вони густішали й густішали, один за одним запалювались ліхтарі… Насправді це один із тих щасливих моментів життя, які запам’ятовуєш назавжди і цю мить ейфорії хочеться зберегти в душі чим подовше.
Коли ми зійшли на берег, цілком внєзапно у нашому розпорядженні опинилась пляшка шампанського. Справа в тому, що з нами в групі перебувала подружня пара, своєю поїздкою вони вирішили відмітити 40 років подружнього життя. Вася не розгубився, підшустрив і дістав десь букет квітів і пляшку шампанського. Ми всією палубою їх привітали гучними оплесками і традиційним “гірко” (зізнаюсь, першою крикнула я, мені навіть дивно, що ніхто, окрім мене, більше не здогадався). Цю саму пляшку шампанського “молодята” вручили нам із фразою “Молодь, вип’єте за наше здоров’я”.
Отож, майже нічна Прага, група молоді і пляшка шампанського. Насправді ми не йшли шукати пригод, вони самі нас знаходили, і про деякі, на жаль, в блозі не напишеш… Нічна Прага – чарівна, велична, містична. На вуличках Старого міста, якими вдень було не пройти, не проїхати і не проштовхнутись, зараз було пусто. Підсвічувались будинки, костели, бруківка була вологою. Ми бродили із вулички у вуличку, знаходили там ще менші вулички і безстрашно забрідали ще далі. Це була просто непояснювана і невимовна свобода, яку я довго шукала: йти вперед, не знаючи, куди йдеш і навіщо, але не боятись. Відкоркували шампанське. Трохи лячно стало тоді, коли повз нас проїхала якась машина, схожа на поліцейську. А у нас в руках спиртне. А ми-то просто на вулиці. А машина-то зовсім близько проїхала, лишивши у стороні групу молодих людей, які ледь не втиснулись у стінку від мандражу й адреналіну. Шампанське допилось душе швидко, пляшка викинулась у найближчий смітник.
Після кількагодинного блукання Старим Містом ми вийшли на Карлів міст. Тут теж було менше туристів ніж вдень. Вся Прага світилась навколо, світло ліхтарів відблискувало на поверхні Влтави. Хотілось вдихнути побільше й поглибше. Ця містична краса заворожувала, затягувала, приманювала до себе. Ми кожного вечора блукали нічною Прагою, піднімались аж до Празького Граду, блукали вуличками Градчан, вдихаючи атмосферу міста, стіни якого тримають в собі стільки подій, легенд і пам’яті про людей, що тут колись жили. Хотілось загубитись назавжди в одній з тих таємничих вуличок з містичними історіями…

 

Читайте також: Прага. Знайомство. And Mozart again.